Розділ 3. Арсен

Чорнявий хлопець сидів за великим світлим дерев’яним столом в офісі адвокатської контори, розглядаючи чергову справу клієнта. Сьогодні роботи було небагато, тому Арсен вирішив зробити паузу та випити чашку кави. Сьогоднішній день нічим не відрізнявся від інших —  тонна паперової роботи, папки з документами, розмови з клієнтами. Хтось може і скаже, що це нудно цілими днями перебирати папірці в офісі, але саме ця робота приносила йому справжній кайф. Він завжди прагнув займатися саме цим і допомагати людям. 

Поки Арсен тільки помічник адвоката, але він щиро вірив, що завжди так не буде. Юнак мріяв, що як тільки він закінчить університет і отримає свій довгоочікуваний диплом, докладе чимало зусиль, щоб працювати сам на себе. Його метою номер один було — відкрити власну адвокатську контору. Цей план у своїх думках хлопець вже виношував два роки, тому так завзято працював і якщо була можливість, залишався понаднормово за додаткову оплату. Він щиро вірив, що якщо справді щось хочеш, треба підтверджувати це діями, а не просто сипати навколо порожніми словами.

 У його роботі хлопця влаштовувало все, але найбільше він любив «читати людей». Арсен і сам не міг пояснити, як це у нього виходить, але десь на підсвідомому рівні він міг відчувати брехню інших, наче щось всередині нього сиділо і шепотіло правду. Юнак вважав, що він просто тонкий психолог і у нього чудово розвинена інтуїція. А як інакше ще це описати? 

Щоправда, інколи з ним відбувались дивні речі, які він не міг пояснити, але вже наскільки звик до цього, що просто не зважав. Наприклад, він міг розмовляти з черговим клієнтом і в його голові миттєво спалахував уривок з минулого. Це було наче короткий кадр з фільму, де головний герой людина, з якою він веде бесіду. Спершу хлопець списував на свою фантазію, професійну уважність або на втому. А потім просто перестав на це зважати. І в якийсь момент навіть подумував над тим, що це робить його особливим у професійній діяльності і дає певні козирі в руки. 

Його фішкою було те, що як тільки до них приходив новий клієнт, Арсен одразу закладався з ними на брехню. Її він відчував дуже тонко, за лічені секунди зчитував, хто бреше, а хто говорить правду. І завжди вигравав. Він читав людей, наче відкриту книгу. Ловив їхні погляди і усвідомлював брешуть вони чи кажуть правду. Та найголовніше те, що юнак ніколи не задумувався, чому він має такі здібності. Дар це чи прокляття. Він взагалі не надавав цьому якогось надприродного змісту. 

 Арсен заварив собі  чашку міцної кави без цукру і глянув у вікно. Так сонячно і гарно на вулиці, може варто прогулятися і піти додому сьогодні раніше? Задумавшись, хлопець мимохіть торкнувся до свого кулона на шиї – невеликого срібного кола з зіркою всередині. Ця річ — єдине, що залишилося від його біологічної матері. І він завжди носив цей кулон на шиї, відколи себе пам'ятає. З якимось особливим трепетом ставився до нього.

Арсен любив цей кулон. Йому здавалося, що з цим шматком металу у нього якийсь особливий зв’язок. Часто коли у нього був поганий настрій і він був злий чи схвильований, кулон става тепліший, наче зігрівав його і таким чином реагував на емоційний стан. «Це  все дурниці і витвір моєї фантазії» –  аргументував Арсен і одразу скептично відкидав всі дивні думки на останню полицю свого мозку.

Коли йому виповнилося десять років, він дізнався, що його батьки загинули в автокатастрофі, коли він був трьохмісячним немовлям. Цього було достатньо, і Арсен ніколи не задумувався про те, що хоче знати про них більше. А сенс? Навіщо ворушити минуле, якщо його не змінити?  Насправді, він любив своїх батьків, незважаючи на те, що вони були не його рідними. Проте, всередині все ж таки тліла й любов до тих, кого він ніколи не знав і не зможе побачити. До тих, хто подарував йому це життя.

Випивши каву, Арсен далі взявся за роботу і коли він завершив останню справу і виключив комп'ютер, на вулиці вже сутеніло. «Ну от і пішов сьогодні раніше додому» — з сарказмом подумав хлопець, взявши куртку і зачиняючи офіс на ключ. Місто вже починало жити нічним життям — шум машин, регіт підлітків, що проходили мимо, незадоволене буркотіяння якоїсь старої, що несла в руці чималий пакет. Арсен сунув руки в кишені куртки й за звичкою не пішов на автобусну зупинку, а чомусь ноги понесли його через міст.

Думки в його голові крутились про роботу, завтрашню зустріч з клієнтом, про своє майбутнє. Він йшов повільно, не поспішаючи, роздивляючись по боках. Аж раптом якимось чудом його голос в голові наказав йому зупинитися. Він не розумів, що відбувається, але кроку вперед не зробив.

 «Це дуже дивно, чи бува я не божеволію?»  – сам у себе запитав Арсен і оглянувся  по боках. Проте,  він був сам, навіть жодного авто поблизу. Погляд ковзнув по перилах мосту  і там він побачив її. Невелике худе перелякане дівчисько стояло на краю моста, тремтячими руками тримаючись за перила. Вітер розвівав її довге волосся.

—  Зупинись! Ти що твориш? — крикнув він, але вже було пізно.

 Арсен навіть не думав, одразу кинувся до неї. Саме в той момент, коли дівчина вже стрімголов летіла у холодну воду.

Арсен не усвідомлюючи що робить, стрибнув за нею. В той момент він не думав про страх, просто безземоційно пірнув за дівчиною у крижану воду. Схопив її маленьке тільце і миттєво витягнув на берег. Перевірив пульс і зрозумів, що вже пізно. Дівчина не дихала.

— Ні! Тільки не це. Будь ласка… Дихай! — пробурмотів хлопець, намагаючись зробити їй штучне дихання.

Це не допомагало. Ще одна спроба, друга. Все марно. В якийсь момент, його руки перестали його слухатись і почали діяти самі. Наче хтось з середини смикав ними за мотузки, як ляльками у ляльковому театрі. На мить йому здалося, що кулон на грудях світиться приглушеним сяйвом і з його пальців йде слабке тепло.