Розділ 1. Улюблена «ба».

Хатина бабусі завжди пахла  травами, свіжоспеченим хлібом та старими книгами. Баба Ліда дуже любила збирати трави і сушити їх, говорила з ними як з живими істотами. Люди в селі називали її дивачкою, знахаркою, дехто позаочі кликав відьмою. Але попри все, її поважали і зверталися до неї за порадами. 

Ця жінка багато пережила у своєму житті, проте завжди залишалася веселою та енергійною. Щиро раділа кожному дню і любила, коли до неї приходили гості. Не було такого, щоб вона відмовила комусь у допомозі.

Тепер ця оселя без неї виглядала порожньою і сумною. Злата ще раз оглянула хату і важко зітхнула. Тут пролетіло її дитинство – з цією надзвичайною жінкою, яку вона лагідно називала «ба».

 Бабуся завжди розуміла свою маленьку онуку з півслова, пригортала її до себе і частувала смачними булочками з вишнею. Їх неймовірний смак дівчина памʼятала й досі. Злата думала, що було б добре повернути оце все. Обійняти бабусю і сказати як сильно вона її любить.  Її огортало пекуче почуття провини.

«Я останнім часом так мало приїздила до неї. Постійно були справи. Завжди думала, що приїду завтра, а завтра не настало. Так мало телефонувала. Яка ж я погана онука. Тільки обіцяла на словах, а на ділі… А вона так чекала мене і завжди називала своїм маленьким золотком», – подумала Злата і сльози навернулись на очі. Дівчина й досі не вірила що її «ба» уже немає.

Раптом у кімнату зайшли і Злата зіщулившись, витерла сльози з обличчя і закинула пасмо рудого волосся за вухо. Це була її мама.  Вона обійняла дочку і прошепотіла:

 –  Дівчинко моя, я знаю,  що тобі дуже важко, але час повертатися у місто. Можеш взяти собі деякі бабусині речі і поїдемо. Нам всім її не вистачатиме, але треба бути сильною. Ти знаєш, що ба не одобрила б твої сльози.

Злата кивнула і неспішно підійшла до бабусиної скрині. Взяла звідти срібну підвіску у вигляді півмісяця, яку та завжди носила на шиї, її величезний коричневий блокнот і декілька пучків засушених трав. А їх у скрині було чимало. 

В якийсь момент дівчина відчула холод по спині. Відчуття, наче хтось пронизував її пекучим поглядом. Вона підняла очі у вікно, але там нікого не було. Тільки великий чорний ворон сидів на підвіконні. Як тільки вона його побачила, він каркнув і полетів геть.

 Злата заціпенівши продовжувала стояти і дивитись у вікно намагаючись зрозуміти чи їй привиділось чи той ворон справді дивився їй прямо в очі. Їй стало моторошно від самої думки про це. Її долоня з підвіскою злегка потеплішала, ніби метал оживав від її доторків. Дівчина зблідла і мало не зойкнула.

 –  Златочко, ти в порядку?  – схвильовано запитала мама.

Дівчина зібралась з своїми емоціями і тихо відповіла:

 – Так, все окей. Просто… просто здалось, що хтось дивиться у вікно.

Мама обняла дочку за плечі :

 –  То все стрес, донечко. Сьогодні важкий день, тобі треба відпочити. Ходімо в машину, тато вже чекає.

Вони повільними кроками рушили до машини. Злата ще раз глянула у вікно, проте нікого там не побачила – тільки калина гойдалась від вітру. Сідаючи у машину, дівчина вже знала, що це не стрес і не нерви. Вона відчувала, що тут було щось інше. Щось дивне і лякаюче.

А в кущах калини в той момент щось ворохнулось і те саме чорне око, що дивилось на Злату з вікна, супроводжувало поглядом автомобіль, який виїжджав з двору.