Розділ 1. Улюблена «ба».

Хатина бабусі завжди пахла  травами, свіжоспеченим хлібом та чимось загадковим. Баба Ліда дуже любила збирати трави і сушити їх, говорила з ними як з живими істотами. Люди в селі називали її дивачкою, знахаркою, дехто позаочі відьмою. Але попри все, поважали її і зверталися до неї за порадами. Ця жінка багато пережила у своєму житті, але завжди залишалася веселою та енергійною, раділа кожному дню і любила, коли до неї приходили гості.

Тепер ця оселя без неї виглядала порожньою і сумною. Злата ще раз оглянула хату і важко зітхнула. Тут пролетіло її дитинство – з цією надзвичайною жінкою, яку вона лагідно називала «ба». Яка завжди розуміла свою маленьку онуку з півслова, пригортала її до себе і частувала смачними булочками з вишнею. Злата думала, що було б добре повернути оце все. Обійняти бабусю і сказати як сильно вона її любить.  Дівчину огортало почуття провини.

«Я останнім часом так мало приїздила до неї. Постійно були справи, завжди думала, що приїду завтра, а завтра не настало. Так мало телефонувала. Я погана онука, а вона завжди називала мене своїм маленьким золотком», – подумала Злата і сльози навернулись на очі. Дівчина й досі не вірила що її «ба» уже немає.

Раптом у кімнату зайшли і Злата зіщулившись витерла сльози з обличчя і закинула пасмо рудого волосся за вухо. Це була її мама, вона обійняла дочку і прошепотіла:

 –  Дівчинко моя, я знаю що тобі дуже важко, але час повертатися у місто. Можеш взяти собі деякі бабусині речі і поїдемо. Нам всім її не вистачатиме, але треба бути сильною. Ти знаєш, що ба не одобрила б твої сльози.

Злата кивнула головою і підійшла до бабусиної скрині. Взяла звідти срібну підвіску у вигляді півмісяця, яку та завжди носила на шиї, її величезний коричневий блокнот і декілька пучків засушених трав, а їх у скрині було чимало. В якийсь момент вона відчула холод по спині і підняла очі у вікно. На підвіконні сидів чорний ворон і як тільки вона його побачила, він каркнув і полетів геть. Злата заціпенівши продовжувала стояти і дивитись у вікно намагаючись зрозуміти чи їй привиділось чи той ворон справді дивився їй прямо в очі. Їй стало моторошно від самої думки про це. Її долоня з підвіскою злегка потеплішала, ніби метал оживав від її доторків. Дівчина зблідла і мало не зойкнула.

 –  Златочко, ти в порядку?  – схвильовано запитала мама.

Дівчина зібралась з своїми емоціями і тихо відповіла:

 – Так, все окей. Просто… просто здалось, що хтось дивиться у вікно.

Мама обняла дочку за плечі :

 –  То все стрес, донечко. Сьогодні важкий день, тобі треба відпочити. Ходімо в машину, тато вже чекає.

Вони повільними кроками рушили до машини. Злата ще раз глянула у вікно, проте нікого там не побачила – тільки калина гойдалась від вітру. Проте дівчина вже знала, що це не стрес і не нерви, вона відчувала, що тут було щось інше, щось дивне і лякаюче.

А в кущах калини в той момент щось ворохнулось і те саме чорне око, що дивилось на Злату з вікна, супроводжувало поглядом машину, яка виїжджала з двору.