Глава

Енджі ще стояла поруч зі своєю родиною, коли до них повільно підійшли Гаррісони.

На мить усі знову завмерли.

Ще кілька днів тому ніхто з них навіть не уявляв, що стоятиме так близько один до одного.

Мама Кая першою порушила мовчання.

Вона лагідно подивилася на Енджі.

— Як ти себе почуваєш, люба?

Енджі ледь усміхнулася.

— Уже набагато краще.

— Дякую...

— Усім вам.

Мама Кая ніжно торкнулася її руки.

— Найголовніше, що ти жива.

— Решту ми якось переживемо.

Батько Кая теж підійшов ближче.

— Більше ніхто не заподіє тобі шкоди.

Обіцяю.

Енджі лише мовчки кивнула.

Вона вперше дивилася на родину Гаррісонів зовсім інакше.

У них більше не було тієї ненависті, яку вона пам'ятала з дитинства.

Було лише полегшення.

І людяність.

Запала коротка тиша.

Потім батько Енджі зробив кілька кроків уперед.

Усі затамували подих.

Він подивився прямо на батька Кая.

— Я...

На мить він замовк.

Наче ці слова давалися йому непросто.

— Хочу подякувати вам.

— За те, що ви допомогли врятувати мою доньку.

Він важко видихнув.

— І...

— За те, що не відвернулися від нас у найважчий момент.

Батько Кая мовчки дивився на нього.

Потім простягнув руку.

— Ми зробили те, що мали зробити.

Батько Енджі без вагань потиснув її.

Це рукостискання було коротким.

Але для обох родин воно означало набагато більше, ніж будь-які слова.

Мама Енджі витерла сльозу.

Мама Кая тепло усміхнулася.

Брат Енджі перевів погляд на Кая.

Підійшов ближче.

— Я помилявся щодо тебе.

Кай усміхнувся.

— Ми обоє помилялися.

Брат простягнув йому руку.

— Дякую...

— За сестру.

Кай потиснув її.

— Я не міг вчинити інакше.

У цей момент Енджі подивилася на обидві родини.

Вони вже не стояли окремо.

Між ними більше не було тієї невидимої межі, яка існувала роками.

Вона тихо усміхнулася.

І вперше за дуже довгий час їй здалося...

Що попереду на них усіх чекає зовсім інше життя.

Епілог

Минуло три місяці.

Осінь повільно вкривала місто золотим листям.

Життя поступово поверталося до звичного ритму.

Бенджамін Трейсон уже чекав на суд.

Уся правда стала відомою.

Обидві родини нарешті дізналися, як багато років ними маніпулювали.

Було непросто.

Було багато розмов.

Вибачень.

І болючих спогадів.

Але найголовніше — ненависть більше не керувала їхнім життям.

Кай сидів на лавці біля університету.

Він усміхнувся, побачивши знайому постать.

Енджі йшла до нього, тримаючи в руках дві чашки кави.

Вона сіла поруч.

Одну простягнула йому.

— Без цукру.

Як ти любиш.

Кай усміхнувся.

— Ти запам'ятала.

— Звісно.

Кілька секунд вони мовчки дивилися, як навколо проходять студенти.

Потім Енджі тихо сказала:

— Знаєш...

— Якби мені колись сказали, що ми будемо ось так сидіти...

— Я б точно не повірила.

Кай засміявся.

— Я теж.

— Ми ж майже ненавиділи одне одного.

Енджі легенько штовхнула його плечем.

— Майже?

— Добре.

— Ненавиділи.

Вони обоє засміялися.

Цей сміх був легким.

Справжнім.

Без страху.

Без брехні.

Після всього, що сталося, це було найдорожчим.

Кай подивився на неї.

— Знаєш, що найцікавіше?

— Що?

— Я все життя думав, що мій найбільший ворог — це ти.

Він усміхнувся.

— А виявилося...

— Що найбільшою помилкою було навіть так думати.

Енджі тепло подивилася на нього.

— А я думала, що Гаррісони ніколи не можуть бути хорошими людьми.

— І теж помилилася.

Кай простягнув їй руку.

— Тоді...

— Почнемо все спочатку?

Вона подивилася на його долоню.

Потім усміхнулася.

І переплела свої пальці з його.

— Привіт.

— Я Енджі Вуд.

Кай ледь засміявся.

— Дуже приємно.

— Я Кай Гаррісон.

— Сподіваюся...

Він подивився їй просто в очі.

— Цього разу ми точно будемо не ворогами.

Енджі зробила крок ближче.

— Ні.

Вона ніжно поцілувала його.

— Цього разу...

— Ми будемо щасливими.

Вони повільно пішли алеєю університету.

Тепер уже не як представники двох ворогуючих родин.

А як двоє людей, які пройшли через біль, страх і втрати...

І знайшли одне одного.

Кінець. ❤️