Глава

Кай їхав настільки швидко, наскільки дозволяла дорога.

У голові крутилася лише одна думка.

Енджі.

Він побачив машину Джейсона біля дороги й одразу зупинився.

Вийшовши з автомобіля, він швидко підійшов до нього.

— Джейсоне.

Той підняв погляд.

Вперше Кай побачив у ньому не злість.

А страх.

— Що сталося?

Джейсон стиснув кулаки.

— Я не знаю...

Голос зірвався.

— Ми їхали додому. Говорили про все це...

Він заплющив очі, ніби знову переживав той момент.

— Потім на дорогу вибіг чоловік.

Кай уважно слухав.

— Він прикинувся, що йому потрібна допомога.

Пауза.

— А потім...

Джейсон важко видихнув.

— Він напав на мене.

Кай нахмурився.

— А Енджі?

На кілька секунд Джейсон замовк.

І цього було достатньо.

— Він забрав її.

Кай відчув, як всередині все стислося.

Але він не дозволив собі показати паніку.

Не зараз.

Не перед Джейсоном.

— Ми її знайдемо.

Джейсон подивився на нього.

— Каю...

— Я серйозно.

Його голос був спокійним, але твердим.

— Ми її знайдемо.

— Вона сильна.

— І вона не сама.

Джейсон опустив погляд.

— Це моя провина...

Кай одразу перебив його.

— Ні.

— Не кажи цього.

Джейсон подивився на нього.

— Але я мав її захистити.

Кай похитав головою.

— Ти її брат.

— Ти зробив усе, що міг.

Пауза.

— Зараз нам потрібно не звинувачувати себе.

— Нам потрібно повернути її.

Кай відкрив двері своєї машини.

— Сідай.

Джейсон здивувався.

— Куди?

— Я відвезу тебе додому.

— Мені треба шукати її.

— І ми будемо.

Кай подивився на нього.

— Але зараз ти ледве стоїш на ногах.

Джейсон хотів заперечити.

Але зрозумів, що Кай правий.

Він мовчки сів у машину.

Кілька хвилин вони їхали без слів.

Двоє людей, які ще недавно були ворогами.

А тепер сиділи поруч, бо боялися за одну людину.

За Енджі.

Коли вони під'їхали до будинку Вудів, Джейсон уже збирався вийти.

Але перед тим зупинився.

Подивився на Кая.

— Каю...

Той повернув голову.

— Дякую.

Це слово далося йому важко.

Кай лише кивнув.

— Знайдемо її.

І цього разу Джейсон не сперечався.

Бо вперше він справді йому повірив.

Кай зупинив машину біля будинку Вудів.

Він уже збирався вийти, щоб допомогти Джейсону, коли двері будинку різко відчинилися.

На порозі стояв батько Енджі.

Його погляд одразу впав на сина.

На його обличчі з'явився шок.

— Джейсоне...

Він швидко спустився сходами.

— Що з тобою сталося?

Джейсон хотів відповісти, але виглядав виснаженим.

А потім батько помітив Кая.

Його обличчя одразу змінилося.

— Що він тут робить?

У голосі знову з'явилася та сама недовіра.

Кай нічого не сказав.

Він просто стояв осторонь.

Бо розумів.

Для нього він зараз усе ще був ворогом.

Джейсон підняв голову.

— Тату...

— Не зараз.

Чоловік дивився на Кая.

— Я питаю, що він тут робить?

І тоді Джейсон сказав:

— Він допоміг мені.

Тиша.

Батько Енджі здивовано подивився на нього.

— Що?

— Енджі викрали.

Ці слова ніби вдарили сильніше за будь-що.

— Що ти сказав?

Джейсон стиснув щелепу.

— Її викрали.

— Нас зупинили на дорозі.

— Я знайшовся завдяки Каю.

Він подивився на хлопця.

— Він перший приїхав.

— Він забрав мене.

— Він сказав, що ми її знайдемо.

Батько Енджі мовчав.

Бо він не знав, що сказати.

Людина, яку він усе життя вважав ворогом...

Допомогла його сину.

Кай нарешті заговорив:

— Я знаю, що ви мені не довіряєте.

— І я не очікую, що це зміниться за одну хвилину.

Він зробив паузу.

— Але Енджі зараз потрібна допомога.

— І я знайду її.

Батько Енджі уважно дивився на нього.

Уперше без злості.

Лише з розгубленістю.

— Ти...

Він замовк.

Бо навіть йому було важко вимовити це.

— Ти справді допомагаєш нам?

Кай кивнув.

— Так.

— Бо це Енджі.

Ці слова його здивували.

Не «бо це ваша сім'я».

Не «бо це правильно».

А саме — бо це Енджі.

Батько Енджі ще кілька секунд мовчки дивився на Кая.

У його погляді все ще залишалося багато питань, але зараз там уже не було тієї самої ненависті.

Він перевів погляд на сина.

— Джейсоне.

Хлопець підняв голову.

— Іди всередину.

— Мама чекає на тебе.

У його голосі вперше за вечір не було наказу чи злості.

Лише хвилювання.

Джейсон кивнув.

Він уже зробив кілька кроків до будинку, але потім зупинився і повернувся до Кая.

Кілька секунд він просто дивився на нього.

Наче йому було важко сказати наступні слова.

— Каю...

Той подивився на нього.

— Дякую.

Кай лише трохи кивнув.

— Не треба.

Але Джейсон похитав головою.

— Ні.

— Треба.

Він подивився в бік дороги.

— Ти міг просто залишити мене там.

— Але ти цього не зробив.

Кай нічого не відповів.

Бо для нього це було очевидно.

Джейсон зробив крок до дверей.

Потім озирнувся ще раз.

— Ми знайдемо її.

Кай подивився йому прямо в очі.

— Це навіть не обговорюється.

У голосі не було сумніву.

Не було страху.

Лише впевненість.

Джейсон вперше за довгий час ледь помітно кивнув йому не як ворогу.