Глава

Після кількох хвилин тиші Енджі вже трохи заспокоїлася. Вона сиділа на дивані, тримаючи в руках теплу чашку чаю. Кай мовчки сів поруч, але цього разу не так близько, щоб їй було незручно.

Вона зробила ковток і тихо видихнула.

— Дякую...

Кай лише кивнув.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім він заговорив уже зовсім іншим тоном — спокійним і серйозним.

— Енджі... Нам потрібно вирішити, що робити далі.

Вона підняла на нього погляд.

— А хіба в нас є вибір?

— Є.

Він поставив чашку на стіл.

— Ми можемо зараз усе покинути.

Енджі мовчала.

— Або можемо довести справу до кінця.

Вона одразу відповіла:

— Я не хочу відступати.

Кай ледь усміхнувся.

— Я теж.

Він на хвилину замислився.

— Але ми повинні думати головою, а не емоціями.

— Зараз ми знаємо лише те, що Трейсон багато років брехав нашим сім'ям.

— Ми знаємо про перекази грошей.

— Знаємо про листівку.

— Знаємо про фотографію.

— Але...

Він зробив паузу.

— Цього недостатньо.

Енджі нахмурилася.

— Чому?

— Бо якщо ми зараз підемо до наших батьків, вони просто скажуть, що ми діти й нічого не розуміємо.

Вона опустила очі.

— Напевно...

— А ще гірше...

Кай важко зітхнув.

— Вони можуть подумати, що це ми все вигадали.

Енджі міцніше стиснула чашку.

— І тоді вони ще більше зненавидять одне одного.

— Саме так.

У кімнаті знову стало тихо.

Потім Енджі запитала:

— То який план?

Кай сперся ліктями на коліна.

— Нам потрібен доказ.

— Такий, після якого вже ніхто не зможе сказати, що ми помилилися.

— Не припущення.

— Не здогадки.

— А щось беззаперечне.

Енджі кивнула.

— Але де його шукати?

Кай задумався.

— Якщо Трейсон стільки років усе приховував, то десь він мав залишити слід.

— Документ.

— Старий лист.

— Фото.

— Або когось, хто знає правду.

Енджі тихо сказала:

— Це буде непросто.

Кай подивився на неї.

— Я знаю.

— Але ми вже зайшли надто далеко, щоб зараз зупинитися.

Вона усміхнулася.

— Тоді домовилися.

Він простягнув їй руку.

— До кінця?

Енджі подивилася на його долоню.

А потім без вагань потиснула її.

— До кінця.

Кай усміхнувся.

— Тоді від сьогодні ми вже не просто колишні вороги.

— Ми партнери.

Енджі ледь засміялася.

— Звучить дивно.

— Але мені подобається.

Кай усміхнувся у відповідь.

— Мені теж.

І вперше вони відчули, що тепер їх об'єднує не лише спільна таємниця, а й одна мета — дізнатися правду, якою б болючою вона не виявилася.

Наступного дня після занять Кай і Енджі навмисно не пішли разом.

Вони домовилися зустрітися лише тоді, коли більшість студентів уже покине університет.

Енджі повільно підійшла до старого корпусу.

За кілька секунд із-за рогу вийшов Кай.

— Готова? — тихо запитав він.

— Не дуже.

— Я теж.

Вони переглянулися.

— Тоді ходімо.

Архів університету знаходився у старому крилі будівлі.

Сюди майже ніхто не заходив.

У приміщенні пахло старим папером і деревиною.

На високих стелажах стояли десятки коробок із документами, альбомами та фотографіями.

— З чого почнемо? — пошепки запитала Енджі.

— Шукаємо все, що пов'язане зі спортивною командою двадцятирічної давності.

Вони розділилися.

Минуло хвилин двадцять.

Енджі вже майже втратила надію.

— Кай...

— Здається, тут нічого...

— Енджі.

Його голос раптом став дуже тихим.

— Іди сюди.

Вона швидко підійшла.

Кай тримав у руках старий потертий фотоальбом.

Він повільно перегорнув ще одну сторінку.

І вони обоє завмерли.

На пожовклій фотографії стояли троє чоловіків.

Першим був батько Енджі.

Другим — батько Кая.

А між ними стояв молодий Бенджамін Трейсон.

Усі троє широко усміхалися.

Вони тримали спортивний кубок.

Наче були найкращими друзями.

Енджі не могла відвести очей.

— Це...

Кай тихо закінчив:

— Наші батьки.

Вона прошепотіла:

— Вони були щасливі...

— І зовсім не схожі на ворогів.

Кай мовчки кивнув.

Він обережно дістав фотографію з альбому.

Раптом...

У коридорі почулися кроки.

Хтось ішов просто до архіву.

Енджі зблідла.

— Кай...

— Тихо.

Дверна ручка ледь ворухнулася.

Кай швидко схопив Енджі за руку й потягнув за високий металевий стелаж.

Вони ледве встигли сховатися.

Двері відчинилися.

Хтось зайшов усередину.

Було чути, як незнайомець повільно ходить між полицями.

Перегортає якісь папери.

Зупиняється.

Енджі затамувала подих.

Вона відчувала, як серце шалено калатає.

Кай легенько стиснув її долоню.

Ніби мовчки казав:

"Все буде добре."

Минуло кілька довгих секунд.

Потім незнайомець тихо вийшов.

Двері зачинилися.

Лише тоді вони змогли нормально вдихнути.

— Це було близько... — прошепотіла Енджі.

— Дуже близько.

Кай перевернув фотографію.

На звороті був напис, зроблений синім чорнилом.

«Нашій команді. Дружба назавжди!»

Нижче стояв акуратний підпис:

Бенджамін Трейсон.

Енджі мовчала.

Кай теж.

Вони ще кілька секунд дивилися на ці слова.

Потім Енджі тихо сказала:

— Він не просто знав наших батьків...

Кай повільно кивнув.

— Ні.

— Він був для них дуже близькою людиною.