Глава

Трейсон ще кілька секунд дивився на них.

Потім спокійно всміхнувся.

— Думаю, ми вже закінчили нашу розмову.

Він перевів погляд на Енджі.

— Ти можеш іти.

Енджі мовчки кивнула.

Кай навіть не подивився на тренера.

Він лише дочекався, поки Енджі вийде з кабінету, і пішов слідом.

Двері за ними зачинилися.

Деякий час вони йшли коридором мовчки.

Енджі дивилася лише перед собою.

Її руки ледь помітно тремтіли.

Кай це помітив.

— Енджі.

Вона не відповіла.

— Гей...

Вона лише похитала головою.

— Не зараз.

Її голос був тихим.

Вона намагалася виглядати спокійною, але це виходило погано.

Кай ішов поруч.

Не ставив зайвих запитань.

Не змушував її говорити.

Просто не залишав одну.

Вони мовчки спустилися сходами.

Лише коли вийшли з університету, Кай знову тихо заговорив:

— Він тебе налякав.

Енджі зупинилася.

Кілька секунд мовчала.

Потім ледь помітно кивнула.

— Так...

Вона опустила очі.

— Він нічого прямо не сказав... але я зрозуміла, що він хотів донести.

Кай стиснув кулаки.

— Більше ти не підеш до нього сама.

Енджі сумно всміхнулася.

— Ти ж не зможеш бути поруч двадцять чотири години на добу.

— Не зможу.

Він подивився їй просто в очі.

— Але поки можу — буду.

Енджі вперше за всю розмову підняла на нього погляд.

Вона нічого не відповіла.

Та всередині відчула дивне тепло.

Раніше вона була впевнена, що найбільше боїться людей із родини Гаррісонів.

Тепер усе було навпаки.

Поруч із Каєм вона почувалася в безпеці.

А людиною, якої вона справді почала боятися, став той, кому ще зовсім недавно беззастережно довіряла — їхній тренер.
 

Енджі раптом зупинилася.

Вона опустила голову.

Кай одразу помітив, що її очі стали вологими.

— Енджі...

Вона швидко витерла сльозу.

— Я... я не можу в це повірити...

Голос тремтів.

— Розумієш?

Вона подивилася на нього.

— Я знала його все своє життя.

Ще одна сльоза покотилася по її щоці.

— Він учив мене... підтримував... завжди усміхався... А тепер виходить, що весь цей час...

Вона не змогла договорити.

Кай мовчки дивився на неї.

Енджі нервово похитала головою.

— Як можна стільки років дивитися людям в очі... і брехати?

Вона вже не стримувала сліз.

— Я не розумію...

Кай повільно підійшов ближче.

— Енджі...

Вона закрила обличчя долонями.

— Мені страшно...

Кай обережно взяв її за зап'ястя й легенько опустив її руки.

— Подивись на мене.

Вона повільно підняла очі.

— Ти не сама.

Вона мовчала.

— Чуєш?

Енджі ледь помітно кивнула.

Кай говорив спокійно.

— Я теж його знав із дитинства.

Він сумно всміхнувся.

— І мені теж важко в це повірити.

На кілька секунд запала тиша.

Потім він тихо сказав:

— Але тепер ми хоча б знаємо правду.

Енджі заперечно похитала головою.

— Ні... ми знаємо лише її частину.

Кай погодився.

— Так.

— І ми дізнаємося решту.

Вона дивилася на нього ще кілька секунд.

Потім несподівано зробила крок уперед і просто притулилася до нього.

Не тому, що хотіла романтики.

А тому, що їй потрібна була опора.

Кай на мить завмер.

А потім дуже обережно обійняв її.

Без зайвих слів.

Без жартів.

Він лише тихо сказав:

— Я не дам тобі проходити через це самій.

Енджі заплющила очі.

І вперше за довгий час відчула, що поруч є людина, якій вона може довіритися.

Вони ще кілька хвилин мовчки стояли біля університету.

Енджі вже майже заспокоїлася, але очі все ще були червоні від сліз.

Кай уважно подивився на неї.

— Може, я відвезу тебе додому?

Вона одразу похитала головою.

— Ні.

— Чому?

Енджі сумно всміхнулася.

— Ти бачив мене?

Вона провела рукою по очах.

— Мама одразу зрозуміє, що я плакала.

— А тато почне ставити купу запитань.

Вона тяжко зітхнула.

— Я зараз не зможу їм нічого пояснити.

Кай мовчав.

Він розумів, що вона має рацію.

Енджі на кілька секунд замислилася.

Потім тихо сказала:

— Відвези мене...

Вона підняла на нього очі.

— У ту квартиру.

Кай трохи здивувався.

— Туди?

— Так.

— Ти впевнена?

Вона кивнула.

— Мені просто потрібно трохи часу.

Пауза.

— Посидіти в тиші.

— І прийти до тями.

Кай ледь усміхнувся.

— Добре.

Він мовчки відкрив перед нею дверцята машини.

Цього разу Енджі навіть не сперечалася.

Вона сіла всередину, а Кай зачинив дверцята й обійшов машину.

За кілька хвилин вони вже їхали знайомою дорогою.

У салоні панувала тиша.

Але тепер ця тиша не була незручною.

Вона була тією, яка іноді потрібна більше за будь-які слова.

У машині панувала тиша.

Було чути лише тихий шум двигуна й дощ, що починав легенько стукати по лобовому склу.

Енджі мовчки дивилася у вікно.

Будинки повільно змінювали один одного, але вона їх майже не помічала.

По її щоці знову непомітно скотилася сльоза.

Потім ще одна.

Кай краєм ока помітив це.

Він кілька секунд мовчав.

Не знав, що сказати.

Нарешті тихо промовив:

— Ну чого ти...

Енджі навіть не обернулася.

Він ледь усміхнувся, намагаючись хоч трохи її заспокоїти.

— Не плач, янголятко.

Вона повільно повернула голову.

Здивовано подивилася на нього.

— Янголятко?