Глава

Глава — Підозра

Енджі вже збиралася сказати Каєм, що вони повинні ще раз поговорити.

Після всього, що сталося, їй здавалося, що між ними залишилося багато невисловленого.

Але саме в цей момент її телефон завібрував.

Вона подивилася на екран.

Повідомлення від мами.

«Енджі, ти вже їдеш додому? Нам потрібно поговорити з тобою і братом.»

Вона насупилася.

— Щось сталося?

Кай одразу помітив зміну в її обличчі.

— Все добре?

— Не знаю.

Вона показала йому телефон.

Кай став серйозним.

— Можливо, вони щось помітили?

Енджі відчула, як усередині все стиснулося.

— Не знаю.

Вони кілька секунд мовчали.

— Тобі краще йти, — сказав Кай.

Вона подивилася на нього.

— А як же наша розмова?

— Поговоримо потім.

Він зробив паузу.

— Зараз краще дізнайся, що сталося.

Енджі кивнула.

І вперше вона пішла від нього не через сварку.

А тому, що їм обом довелося бути обережними.

Коли Енджі разом із братом зайшла додому, вона одразу зрозуміла.

Щось було не так.

Батьки сиділи у вітальні.

Зазвичай батько після роботи був спокійним.

Але зараз у його погляді була напруга.

— Сідайте, — сказав він.

Енджі з братом переглянулися.

— Щось сталося? — запитала вона.

Батько кілька секунд мовчав.

— Я хотів би це запитати у вас.

Вона насторожилася.

— У нас?

Він кивнув.

— Сьогодні я зайшов до свого кабінету.

Він говорив спокійно.

Але Енджі добре знала його.

Коли він говорив таким тоном, це означало, що він дуже злий.

— І помітив дещо дивне.

Брат нахмурився.

— Що саме?

— Документи.

Він подивився на них.

— Вони лежали майже так само, як я їх залишив.

Пауза.

— Але не зовсім.

Енджі завмерла.

— Що ти маєш на увазі?

— Є речі, які я зберігаю роками.

Батько схрестив руки.

— Документи, до яких ніхто не торкається.

Він зробив паузу.

— І сьогодні зверху лежали папери, яких там бути не повинно.

У кімнаті стало тихо.

Енджі відчула, як серце почало битися швидше.

— Ти думаєш, хтось заходив у твій кабінет? — запитав брат.

— Я не думаю.

Батько подивився на них.

— Я знаю.

Він не кричав.

Не звинувачував.

Але його голос став холоднішим.

— Хтось був у моїх речах.

Енджі опустила погляд.

Вона знала, що це правда.

— Можливо, ти сам щось переклав? — спробував сказати брат.

Але батько похитав головою.

— Ні.

Потім він уважно подивився на них.

— Тому я хочу запитати прямо.

Пауза.

— Ви випадково не заходили до мого кабінету?

Енджі завмерла.

Її брат теж мовчав.

І ця секунда тривала занадто довго.

Батько одразу це помітив.

— Я не питаю просто так.

Він нахилився вперед.

— Якщо ви щось шукали...

Він зітхнув.

— Краще скажіть зараз.

Енджі відчула, як усередині зростає паніка.

Вона не могла сказати правду.

Не могла розповісти про Кая.

Про фотографії.

Про те, що вони намагалися знайти.

Бо це зруйнує все.

— Ні, тату, — нарешті сказала вона.

Її голос прозвучав тихіше, ніж вона хотіла.

— Я не заходила.

Батько ще кілька секунд дивився на неї.

Наче намагався зрозуміти, чи вона говорить правду.

Потім відкинувся назад.

— Добре.

Але його обличчя залишалося напруженим.

— Просто будьте обережні.

Енджі підняла погляд.

— Чому?

Батько відповів не одразу.

— Бо деякі речі краще залишати в минулому.

І саме ці слова налякали її найбільше.

Бо тепер вона була майже впевнена.

Її батько знав набагато більше, ніж розповідав.

Глава — Вони починають підозрювати

Енджі не могла заспокоїтися весь вечір.

Навіть коли вона сиділа у своїй кімнаті, навіть коли намагалася читати чи просто відволіктися, одна думка постійно поверталася.

Батько знає.

Можливо, він не знає всього.

Можливо, він не знає про Кая.

Але він точно зрозумів, що хтось шукав щось у його кабінеті.

І найгірше було те, що він не виглядав здивованим.

Він виглядав так, ніби боявся, що хтось знайде те, що мало залишитися прихованим.

Телефон на ліжку засвітився.

Енджі навіть не сумнівалася, хто це.

Кай:
«Ну?»

Вона кілька секунд дивилася на повідомлення.

Потім написала:

Енджі:
«Вони щось помітили.»

Відповідь прийшла майже одразу.

Кай:
«Що саме?»

Вона глибоко вдихнула.

Енджі:
«Мій батько зрозумів, що хтось був у його кабінеті.»

Цього разу Кай не відповів одразу.

І вона знала чому.

Він теж зрозумів, що це означає.

Кай:
«Ти сказала йому?»

Енджі закотила очі.

Енджі:
«Звісно, ні.»

Через кілька секунд:

Кай:
«Добре.»

Вона насупилася.

Енджі:
«Добре?»

Кай:
«Так.»

Енджі:
«Це все?»

Він відповів:

Кай:
«Ні. Просто я зараз думаю.»

Енджі лягла на ліжко.

Навіть через повідомлення вона могла уявити його обличчя.

Зосереджене.

Серйозне.

— Ненавиджу, коли ти так робиш, — тихо сказала вона сама собі.

Наче він почув.

Телефон знову засвітився.