Глава

Після повідомлення від Тревора вони домовилися зустрітися наступного дня.

Але цього разу вони не поспішали.

Вони вже мали місце.

Вони вже мали план.

І вперше за довгий час у них було відчуття, що вони рухаються в одному напрямку.

Енджі прийшла до квартири трохи раніше.

Вона сама не знала, чому зробила це.

Можливо, просто хотіла розкласти всі думки до приходу Кая.

А можливо...

Їй просто було цікаво, коли він прийде.

Вона одразу відкинула цю думку.

"Ні."

"Це просто через розслідування."

Через кілька хвилин двері відчинилися.

— Ти вже тут?

Енджі обернулася.

— А ти очікував, що я запізнюся?

Кай зайшов усередину.

— Чесно?

— Ну?

— Так.

Вона насупилася.

— Чому?

— Бо ти любиш сперечатися зі мною навіть тоді, коли ми погоджуємося.

Енджі хотіла відповісти щось різке.

Але замість цього лише закотила очі.

— Ти неможливий.

— Дякую.

— Це теж не комплімент.

Кай ледь усміхнувся.

І це здивувало її.

Раніше вона майже ніколи не бачила його таким.

Без холодного виразу обличчя.

Без постійної напруги.

Просто Кай.

Вони сіли за стіл і почали переглядати все, що вже знайшли.

Але через кілька годин розслідування трохи зайшло в глухий кут.

— Ми щось пропускаємо, — сказала Енджі.

Кай подивився на неї.

— Думаєш?

— Так.

Вона постукала пальцем по фотографії.

— Ми весь час шукаємо докази того, що вони були друзями.

— А якщо справа не тільки в цьому?

— Що ти маєш на увазі?

Кай задумався.

— Можливо, нам потрібно зрозуміти не тільки чому вони стали ворогами.

Він подивився на старі документи.

— А чому вони стали такими близькими спочатку.

Енджі на секунду замовкла.

І зрозуміла, що він правий.

Вони завжди дивилися тільки на конфлікт.

А не на те, що було до нього.

Пізніше вони зробили перерву.

Енджі сиділа на кухні з чашкою кави.

Кай зайшов туди й сперся на стільницю.

— Ти завжди така серйозна?

Вона подивилася на нього.

— А ти завжди такий дратівливий?

— Так.

— Тоді відповідь очевидна.

Він тихо засміявся.

І вона завмерла.

Бо це був справжній сміх.

Не глузування.

Не насмішка.

Просто сміх.

— Що?

Кай помітив її погляд.

— Нічого.

— Ти зараз дивно на мене дивишся.

— Просто...

Вона замовкла.

— Я ніколи не чула, як ти смієшся.

Він трохи здивувався.

— Серйозно?

— Так.

— Мабуть, не було причин.

Ця відповідь чомусь зачепила її.

— А зараз є?

Кай подивився на неї.

Кілька секунд вони просто мовчали.

— Можливо.

Енджі відвела погляд.

Увечері, коли вони вже збиралися розходитися, Кай раптом сказав:

— Енджі.

Вона обернулася.

— Що?

— Ти знаєш, що ти не така, як я думав?

Вона підняла брову.

— Це зараз має бути образа?

— Ні.

Він помовчав.

— Я думав, що ти просто така сама, як усі Вуди.

— А тепер?

Кай подивився на неї.

— А тепер я думаю, що ти просто Енджі.

Вона не знала, що відповісти.

Бо це була, мабуть, перша нормальна річ, яку він сказав їй без сарказму.

— Не звикай, Гаррісоне.

На його обличчі з'явилася легка усмішка.

— Не хвилюйся, Вуд.

Вони знову почали говорити прізвищами.

Але цього разу це звучало вже не як образа.

А як їхня маленька гра.

І коли Енджі йшла додому, вона вперше подумала:

Можливо, Кай Гаррісон не був тим ворогом, яким його все життя малювали.

Глава — Повідомлення від Тревора

Наступного дня Енджі прокинулася з дивним відчуттям.

Вона не могла сказати, що саме її турбувало.

Можливо, те, що вони нарешті наблизилися до правди.

А можливо, те, що ця правда могла зруйнувати все, у що вона вірила все своє життя.

Вона звикла до простої картини.

Вуди — її родина.

Гаррісони — вороги.

Так було завжди.

Але тепер кожна нова знахідка ніби ламала цю картину.

Її батько усміхався поруч із батьком Кая.

Їхні родини колись працювали разом.

Вони знали одне одного.

І хтось дуже хотів, щоб усі про це забули.

Телефон на столі завібрував.

Енджі одразу подивилася на екран.

Повідомлення.

Від Кая.

Кай:
«Ти вже прокинулася?»

Вона кілька секунд дивилася на нього.

Раніше таке повідомлення від нього могло б лише роздратувати її.

А тепер...

Вона навіть усміхнулася.

Енджі:
«Так. Чому?»

Відповідь прийшла майже одразу.

Кай:
«Тревор написав.»

Її усмішка одразу зникла.

Енджі:
«Що він сказав?»

Кай відповів не відразу.

І ці кілька секунд здалися їй набагато довшими.

Кай:
«Він знайшов щось.»

Серце Енджі забилося швидше.

Енджі:
«Що саме?»

Через кілька секунд:

Кай:
«Не знаю. Він сказав, що краще поговорити особисто.»

Через годину вони вже були у квартирі.

Цього разу Енджі не відчувала себе тут чужою.

Ще недавно це місце здавалося їй небезпечним.

Тепер воно стало їхнім маленьким секретним місцем.

Кай стояв біля вікна, схрестивши руки.

Він теж був напружений.

— Ти думаєш, він щось знайшов? — запитала Енджі.

— Думаю.

— І що це може бути?

Кай подивився на неї.