Глава

За годину Енджі вже була готова.

Вона сама не хотіла визнавати, але цього разу вона чекала на зустріч із Каєм.

Не тому, що їй хотілося проводити з ним час.

Звісно, ні.

Вона просто хотіла дізнатися, що він знайшов.

Саме так вона собі це пояснювала.

Як і минулого разу, вони домовилися зустрітися не біля університету і не біля її будинку.

Занадто багато людей могли їх побачити.

А це принесло б проблеми не лише їм, а й їхнім родинам.

Тому Енджі пройшла кілька кварталів від свого дому й зупинилася у тихому місці, де майже ніхто не ходив.

Вона чекала кілька хвилин.

А потім знайома машина зупинилася біля дороги.

Кай опустив скло.

— Сідай.

Енджі відчинила двері й сіла в машину.

Перші кілька секунд вони просто мовчали.

А потім вона не втрималася.

— Ну що?

Кай навіть не повернув голови.

— Що?

— Ти зник.

Він здивовано подивився на неї.

— Я зник?

— Так.

— Енджі, мене не було один день.

— Один день теж може бути важливим.

Кай ледь усміхнувся.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Він похитав головою.

— Ти неймовірна.

— У хорошому сенсі?

— Ні.

Вона обурено подивилася на нього.

— Я знала.

— Ти просто нестерпна.

— А ти дуже приємний, як завжди.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

— Я зрозумів.

На кілька секунд між ними знову запанувала тиша.

Але цього разу вона була не такою напруженою, як раніше.

Енджі подивилася у вікно.

— То куди ми їдемо?

Кай спокійно відповів:

— Побачиш.

Вона одразу насупилася.

— Ти серйозно?

— Так.

— Мені не подобається, коли ти відповідаєш так.

— Знаю.

— Тоді навіщо робиш?

— Бо тобі цікаво.

Енджі хотіла заперечити.

Але замовкла.

Бо він мав рацію.

Через деякий час машина зупинилася біля звичайного багатоповерхового будинку.

Енджі подивилася на нього.

— Це воно?

Кай кивнув.

— Так.

Вони вийшли з машини.

Він дістав ключі й піднявся сходами.

Енджі йшла за ним, уважно оглядаючись.

— І де ми?

— У квартирі мого знайомого.

Вона подивилася на нього.

— Ти казав про неї.

— Так.

Кай відчинив двері.

Всередині було тихо.

Квартира виглядала так, ніби тут давно ніхто не жив.

Чисто.

Але порожньо.

Без зайвих речей.

Без людей.

Енджі зайшла всередину й оглянулася.

— Тобто...

Вона подивилася на Кая.

— Тут ми будемо зустрічатися?

Він кивнув.

— Тут ніхто не буде шукати нас.

Вона повільно пройшла кімнатою.

— Дивно.

— Що саме?

— Ще недавно я навіть не хотіла стояти поруч із тобою.

Кай сперся на дверний отвір.

— А тепер?

Енджі повернулася до нього.

— А тепер я стою в порожній квартирі Гаррісона і шукаю разом із ним сімейну таємницю.

Він ледь усміхнувся.

— Звучить божевільно.

— Дуже.

Вони обоє на секунду замовкли.

Бо це й справді було божевілля.

Два вороги, які тепер були єдиними людьми, що могли допомогти один одному знайти правду.

Енджі ще раз оглянула квартиру.

Вона все ще не могла звикнути до того, наскільки дивно виглядала вся ця ситуація.

Вона сидить у чужій квартирі разом із Каєм Гаррісоном.

І вони не сперечаються через родинну ворожнечу.

Вони шукають правду.

Раптом вона згадала його слова.

— До речі...

Кай подивився на неї.

— Що?

— Ти ж обіцяв мені щось розповісти.

Він на секунду замовк.

— Розповім.

— Коли?

— Скоро.

Енджі примружилася.

— Каю.

— Що?

— Не починай знову свої загадки.

Він ледь усміхнувся.

— Тут скоро хтось має приїхати.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Хтось?

— Так.

— І хто?

— Побачиш.

Енджі схрестила руки.

— Ти серйозно зараз?

— Так.

— Ти привіз мене сюди, сказав, що щось покажеш, а тепер просто кажеш чекати?

— Саме так.

— Ти неймовірно дратуєш.

— Я знаю.

Вона вже відкрила рот, щоб щось відповісти, але саме в цей момент у Кая задзвонив телефон.

Він подивився на екран і відповів.

— Так.

Кілька секунд слухав.

— Добре. Чекаємо.

Він завершив дзвінок.

Енджі одразу подивилася на нього.

— Ну?

— Що?

— Хто це?

Кай спокійно поклав телефон у кишеню.

— Я ж сказав. Зараз побачиш.

Вона закотила очі.

— Ти спеціально мене дратуєш?

— Можливо.

— Кай.

Він усміхнувся.

— Не поспішай, нестерпна дівчинко.

Енджі одразу подивилася на нього.

— Не обзивайся.

— Я нормально сказав.

— Ні, це було твоє чергове глузування.

— Ти занадто все сприймаєш близько до серця.

— А ти занадто багато говориш.

Вони ще кілька секунд дивилися один на одного, готові знову почати сперечатися.

Але раптом пролунав дзвінок у двері.

Кай лише коротко глянув на неї.

— Ось і він.

Він пішов відчиняти.

На порозі стояв хлопець приблизно їхнього віку.

— Привіт.

— Привіт, — відповів Кай.

Вони потиснули один одному руки.

— Давно не бачилися.

— Так, є таке.

Хлопець зайшов усередину й помітив Енджі.

Його погляд на секунду зупинився на ній.

Кай одразу сказав:

— Енджі, це Тревор.

Потім подивився на хлопця.

— Треворе, це Енджі Вуд.

Тревор здивовано підняв брови.

— Вуд?

Енджі напружилася.

Вона вже звикла до того, що її прізвище викликає певну реакцію.