Глава

Наступного ранку Кай прокинувся з однією думкою.

Сьогодні він має знайти відповіді.

Після сніданку він допоміг батькам зібрати речі.

— Не забудь перевірити все перед від'їздом, — сказав його батько.

Кай кивнув.

— Добре.

Він намагався виглядати спокійно.

Наче це був звичайний день.

Наче він не збирався шукати докази того, що вся історія його родини могла бути брехнею.

Через годину батьки поїхали.

Машина зникла за воротами.

І тільки тоді Кай повернувся до будинку. Тиша.

Вперше за довгий час він був тут сам.

Він піднявся до кабінету батька.

Місце, куди йому майже ніколи не дозволяли заходити без причини.

Кай відкрив шухляди.

Переглянув папки. Старі документи.

Фотографії. Листи. Але нічого.

Абсолютно нічого.

Він починав втрачати терпіння.

— Чудово...

Він відкинувся на крісло.

Можливо, він помилявся.

Можливо, вони просто шукають те, чого немає.

Кай дістав телефон і подивився на контакт.

Він кілька секунд вагався.

Потім натиснув виклик.

Енджі саме сиділа у своїй кімнаті, коли задзвонив телефон.

Побачивши ім'я, вона здивовано підняла брови.

— Невже сам містер Гаррісон вирішив мені подзвонити?

На іншому кінці була коротка пауза.

— Це не смішно.

Вона ледь усміхнулася.

— А я думала, що ти зателефонував просто поговорити.

— Енджі.

Вона одразу зрозуміла по його голосу.

Щось не так.

— Що сталося?

— Я нічого не знайшов.

Її усмішка зникла.

— Нічого?

— Ні.

Кай пройшовся кімнатою.

— Я перевірив усе, що міг.

— Можливо, потрібно більше часу.

— Можливо.

Він замовк.

І саме в цей момент його погляд упав на нижню шухляду столу.

Ту, яку він ще не відкривав.

Чомусь щось змусило його підійти.

Він витягнув її.

Серед старих паперів лежала невелика листівка.

Кай завмер.

На обкладинці було написано:

"З днем народження."

Він відкрив її.

І його обличчя змінилося.

— Каю?

Енджі почула, що він більше не говорить.

— Каю, що там?

Він повільно провів пальцем по напису всередині.

Там було ім'я.

І він знав його.

Бо бачив його все життя.

Від: Вільяма Вуда.

Батька Енджі.

Кай кілька секунд просто дивився.

— Енджі...

Його голос став тихішим.

— Що?

— Я знайшов дещо.

Вона одразу сіла рівніше.

— Що саме?

Кай не відповів одразу.

Бо тепер у нього в руках був ще один доказ.

Доказ того, що їхні батьки не просто знали один одного.

Вони були близькими.

— Листівку.

— Яку листівку?

Він подивився на неї.

— Від твого батька.

Тиша.

— Що?

— Він вітав мого батька з днем народження.

Енджі завмерла.

— Ти впевнений?

Кай подивився на підпис ще раз.

— Так.

Він важко видихнув.

— І тепер я точно знаю одне.

Пауза.

— Наші родини брешуть нам.

А десь глибоко всередині обом стало зрозуміло:

це вже не просто стара фотографія.

Це була ціла історія, яку хтось дуже хотів приховати.

Енджі ще кілька секунд мовчала.

Вона не могла повірити в те, що щойно почула.

Спочатку фотографія.

Тепер листівка.

І все це свідчило лише про одне.

Колись їхні батьки були набагато ближчими, ніж будь-хто міг уявити.

— Каю...

— Так?

— І що тоді будемо з цим усім робити?

На іншому кінці запанувала коротка тиша.

Він ніби обдумував кожне слово.

— Думаю... нам необхідно побачитися.

Енджі здивовано насупилася.

— Зараз?

— Так.

— Не можна це телефоном обговорити?

— Ні.

Його голос був незвично серйозним.

— Такі речі не обговорюють у повідомленнях.

Вона сіла на край ліжка.

— Чому?

— Бо я хочу показати тобі цю листівку.

Вона важко видихнула.

— Ти боїшся, що я не повірю?

— Ні.

— Тоді?

— Я хочу, щоб ти побачила її своїми очима.

Енджі мовчала.

Вона вже знала, що він має рацію.

Фотографію він побачив наживо.

Тепер настала її черга.

— Добре.

— Зустрінемося там само.

— Біля парку?

— Так.

— Через годину.

— Домовилися.

Вона вже хотіла завершити дзвінок, але Кай раптом покликав її.

— Енджі.

— Що?

Він на секунду замовк.

— Нікому не кажи про це.

Вона сумно всміхнулася.

— Повір, мені теж не дуже хочеться пояснювати своїй родині, чому я зустрічаюся з Гаррісоном.

Кай тихо видихнув.

— Побачимося.

— Побачимося.

Дзвінок закінчився.

Енджі ще довго дивилася на чорний екран телефону.

Вона відчувала, що вони наближаються до чогось дуже важливого.

І чим більше вони знаходили доказів, тим сильніше ставало відчуття, що справжня правда буде набагато небезпечнішою, ніж вони могли уявити.

За годину Енджі вже стояла біля входу до парку.

Вона озиралася навколо, ніби боялася, що хтось із знайомих може її побачити.

Через кілька хвилин біля тротуару тихо зупинилася знайома чорна машина.

Кай вийшов назовні.

Цього разу вони навіть не привіталися.

Лише мовчки пішли глибше в парк, подалі від людей.

Осінній вітер ледь колихав верхівки дерев.

Навколо було тихо.

Лише зрідка повз проходили перехожі.

Коли вони відійшли достатньо далеко, Енджі першою порушила мовчання.

— Знаєш... усе це вже перестає бути схожим на випадковість.

Кай мовчки кивнув.

— Я теж про це думав.