Глава

Енджі завмерла.

Вона чітко почула, як грюкнули вхідні двері.

— Чорт...

Серце закалатало так сильно, що вона чула його у власних вухах.

Ні.

Вони ж усі поїхали...

То хто повернувся?

У коридорі пролунали повільні кроки.

Все ближче. І ближче.

Енджі швидко зачинила шухляду письмового столу й озирнулася.

Сховатися було ніде.

Дверна ручка повільно опустилася. Двері відчинилися.

На порозі стояв Кай.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.

На його обличчі спочатку з'явилося здивування.

Потім...

Злість.

— ...Ти?

Енджі мовчала.

— Якого чорта,ти, тут робиш?

Вона нервово ковтнула.

— Це не те, що ти подумав.

— Справді?

Він повільно зачинив за собою двері.

— Бо мені здається, що я застав доньку Вудів у кабінеті мого батька.

Вона зробила крок назад.

— Я...

— Ти що, зовсім з розуму з'їхала?

Його голос уперше звучав настільки різко.

— Це приватний будинок!

— Я нічого не крала!

— Ага. Просто залізла через вікно?

Енджі стиснула кулаки.

— У мене була причина.

— Яка?

Вона мовчала.

— Ну?

— Я не зобов'язана тобі пояснювати.

Кай нервово засміявся.

— Не зобов'язана?

Він зробив ще крок уперед.

— Ти незаконно проникла в наш будинок, а тепер говориш, що нічого не пояснюватимеш?

— Не підходь.

— А то що?

— Я серйозно.

— Я теж.

Між ними залишилося менше метра.

Енджі вперлася спиною в стіл.

Відступати було нікуди.

— Я зараз викличу поліцію.

— Викликай.

— Думаєш, жартую?

— Ні.

Вона подивилася йому прямо в очі.

— Але тоді пояснюватимеш, чому ваша сім'я приховує правду.

Кай насупився.

— Яку ще правду?

— Я бачили фотографію.

— Яку фотографію?

— Де твій батько стоїть поруч із моїм.

Він завмер.

— Що?

— Вони тиснуть один одному руки.

— Припини.

— Вони були друзями.

— Замовкни.

— Це правда.

— Я сказав — замовкни!

Його голос луною відбився від стін кабінету.

Кай дивився на неї так, ніби вона щойно сказала найбільшу нісенітницю у світі.

— Мій батько ніколи не дружив із Вудами.

— Дружив.

— Брехня.

— Я бачила це власними очима!

— Ти або брешеш, або щось не так зрозуміла!

— Тоді чому всі приховують правду?!

Вони вже майже кричали один на одного.

— Бо ніякої правди немає!

— Є!

— Немає!

— Є!

Кай різко видихнув і потер перенісся.

— Ти нестерпна...

— Взаємно.

У цей момент із коридору почувся звук.

Хтось повернув ключ у вхідних дверях.

Обоє завмерли.

Кай миттєво повернув голову.

— Чорт...

— Хто це?

— Батьки.

Енджі зблідла.

— Що?!

У будинку пролунали голоси.

Вони швидко наближалися.

— Кай? Ти вдома? — почувся чоловічий голос.

Кай тихо вилаявся.

Він різко підійшов до Енджі.

— Не рухайся.

— Що ти...

Не давши їй договорити, він швидко затулив їй рот долонею й відтягнув за високу шафу біля стіни.

— Мовчи.

Кроки були вже зовсім поруч.

Двері кабінету смикнулися.

— Каю? — знову почувся голос батька.

— Я тут! — голосно відповів він, не прибираючи руки.

— З ким ти говориш?

— Одногрупник дзвонив 

— Зрозуміло.

За дверима почулися тихі кроки.

Енджі відчула, що їй дедалі важче дихати.

Вона спробувала відсунути його руку.

Але Кай був зосереджений лише на тому, щоб її не почули.

Вона ще раз смикнулася.

Повітря не вистачало.

Перед очима почало темніти.

— Мм...

Кай лише похитав головою, показуючи, щоб вона мовчала.

За кілька секунд її тіло раптом стало м'яким.

Вона перестала пручатися.

Кай здивовано опустив очі.

— ...Енджі?

Він миттєво прибрав руку.

Її коліна підкосилися.

Вона безсило впала просто йому на руки.

— Енджі!

Він перелякано підхопив її.

— Чорт... Ні... Ні, ні, ні...

Її очі були заплющені.

Вона не відповідала.

Уперше за дуже довгий час Кай Гаррісон по-справжньому злякався. 

Кай на кілька секунд завмер.

Серце шалено калатало.

— Енджі... Чорт...

Він обережно притиснув два пальці до її шиї.

Пульс був.

Від цього стало трохи легше.

— Слава Богу...

Знизу долинули голоси батьків.

— Дорогий, ти не бачив ключі від машини?

— Зараз подивлюся.

Кай різко підняв голову.

Якщо вони піднімуться на другий поверх...

Усе закінчиться.

Він тихо прочинив двері кабінету й визирнув у коридор.

Порожньо.

Швидко підійшов до сходів.

Батьки були у вітальні на першому поверсі й про щось сперечалися, навіть не дивлячись нагору.

Кай швидко зачинив двері кабінету.

— Вибач... Але іншого виходу немає.

Він обережно підхопив Енджі на руки.

Вона була зовсім легкою.

Настільки, що він майже не відчував її ваги.

Він тихо вийшов у коридор.

Обережно.

Без жодного звуку.

Кожен крок здавався надто гучним.

Знизу долинали уривки розмови батьків.

— Завтра потрібно зустрітися з...

— Так, пам'ятаю...

Кай швидко дістався кінця коридору й відчинив двері своєї кімнати.

Зачинив їх.

Лише тоді видихнув.

Він обережно поклав Енджі на ліжко.

Її обличчя було неприродно блідим.

— Чорт...

Він опустився навпочіпки поруч.

— Енджі... Чуєш мене?

Жодної реакції.

Він легко поплескав її по щоці.