Глава

Минуло ще близько години.

За столом знову лунав сміх.

Девід саме згадував їхні студентські роки, а Лора показувала на телефоні фотографії своїх дітей.

Мати усміхнулася.

— Шкода, що ми так рідко бачимося.

— Це правда, — погодився Девід. — Раніше ж зустрічалися мало не щотижня.

— І фотографувалися постійно, — засміялася Лора.

Майкл теж ледь усміхнувся.

— До речі...

Він озирнувся на дітей.

— У нас десь досі лежать старі фотоальбоми.

Лора одразу пожвавилася.

— Справді? Я б із задоволенням подивилася.

— Там ще є фотографії, коли Джейсон і Енджі були зовсім маленькими, — сказав Майкл.

Він тихо застогнав.

— Тільки не це...

Усі засміялися.

— Принеси, будь ласка, альбоми, — звернувся батько до Енджі. — Вони мають бути в моєму кабінеті. На верхній полиці шафи, праворуч.

— Добре.

Енджі підвелася з-за столу й вийшла з їдальні.

Кабінет батька був майже таким самим, як вона пам'ятала з дитинства.

Високі книжкові шафи.

Великий письмовий стіл із темного дерева.

На ньому акуратно лежали документи, ручка й старий настільний годинник.

Усе було ідеально впорядковане.

— Верхня полиця... — тихо пробурмотіла вона.

Відчинивши шафу, Енджі побачила кілька товстих фотоальбомів.

Вона потягнулася до них.

Та коли знімала верхній альбом, із полиці випадково зісковзнула стара картонна коробка.

— Ой...

Коробка впала на підлогу, а її вміст розсипався.

Декілька пожовклих фотографій.

Якісь старі документи.

І кілька вирізок із газет.

Енджі присіла навпочіпки.

— Треба швидко все скласти...

Вона простягнула руку до першої фотографії...

І завмерла.

Енджі повільно підняла фотографію.

На пожовклому знімку стояли двоє молодих хлопців у спортивній формі.

Їхні обличчя були значно молодшими, але вона відразу впізнала одного з них.

— Тато?..

Вона придивилася уважніше.

Поруч із ним стояв ще один чоловік. Високий. Темноволосий.

Дуже схожий на Кая.

Схожий настільки, що сумнівів не залишалося. Містер Гаррісон.

Енджі завмерла. Її погляд опустився нижче.

Обидва чоловіки широко усміхалися.

А найголовніше...

Вони міцно тиснули один одному руки.

Не так, як це роблять вороги. Не вимушено.

А так, як тиснуть руки близькі друзі після важливої перемоги.

Позаду них стояв великий кубок.

На банері виднівся напис:

«Університетський чемпіонат»

— Ні...

Ледь чутно прошепотіла Енджі.

— Цього не може бути...

Вона перевернула фотографію.

На звороті акуратним почерком було написано:

«Майкл і Роберт після нашої першої великої перемоги. Найкраща команда. Назавжди.»

Серце забилося швидше.

— Найкраща... команда?..

Енджі ще раз перевела погляд на фотографію.

Вона все життя чула лише одне.

«Вуди й Гаррісони ненавидять одне одного.»

«Вони завжди були ворогами.»

«Ніколи їм не довіряй.»

Але ця фотографія говорила зовсім інше.

На ній не було ненависті.

Не було злості.

Лише щира радість двох молодих хлопців, які, схоже, були дуже близькими.

— Енджі! — долинув голос батька знизу. — Знайшла альбоми?

Вона здригнулася.

Швидко поклала фотографію назад до коробки.

Ще раз подивилася на неї.

— Що ж ви приховуєте?..

Вона взяла фотоальбоми, а коробку обережно поставила на місце.

Та виходячи з кабінету, вже знала одне.

З цього дня вона більше не вірила, що знає справжню історію ворожнечі Вудів і Гаррісонів.
 

Коли за гостями зачинилися двері, у будинку нарешті запанувала тиша.

Мама почала прибирати зі столу, Нейтан піднявся до своєї кімнати, а батько залишився у вітальні дивитися вечірні новини.

Енджі мовчки допомогла віднести кілька тарілок на кухню.

Але її думки були далеко.

Перед очима знову й знову виникала та сама фотографія.

Її батько та  Гаррісон старший.

І міцне рукостискання.

— Не може бути... — прошепотіла вона сама до себе.

Усе життя вона чула одну й ту саму історію.

«Гаррісони нас зрадили.»

«Ми завжди були ворогами.»

Але якщо це правда...

Чому на фотографії вони виглядали як друзі?

Пізно ввечері Енджі зачинилася у своїй кімнаті.

Вона дістала ноутбук.

У пошуковому рядку набрала:

«Університетський чемпіонат архів спорт Майкл Вуд Гаррісон».

Нічого.

Спробувала ще раз.

І ще.

Через кілька хвилин їй вдалося знайти старий електронний архів студентської газети.

Вона відкрила номер майже двадцятирічної давності.

На пожовклому скані була невелика стаття.

"Команда університету здобула історичну перемогу. Капітани привели команду до чемпіонства."

Енджі перечитала рядок двічі.

Капітани. Вона відкрила наступний номер газети.

Ще одна стаття. На фотографії вони знову стояли поруч.

Сміялися. Тримали кубок.

— Це вже не випадковість...

Вона відчула, як по спині пробіг холодок.

Наступного дня в університеті Енджі майже не слухала викладачів.

Після занять вона зайшла до бібліотеки.

— Добрий день, місіс Картер.

Літня бібліотекарка усміхнулася.

— Знову шукаєш щось цікаве?

— Можна подивитися старі університетські архіви?

— Які саме?

Енджі трохи зам'ялася.

— Приблизно двадцятирічної давності.

— Звичайно.

За кілька хвилин перед нею лежали десятки старих підшивок газет і альбомів.