Глава

Ранкове сонце повільно заливало територію кампусу золотавим світлом. До початку занять залишалося трохи більше двадцяти хвилин, тому університет уже гудів від студентських голосів. Хтось поспішав на лекції, хтось сидів на сходах із кавою, а біля спортивного корпусу вже зібралися команди, які обговорювали майбутні тренування.

Ангеліна Вуд поправила ремінець рюкзака й повільно піднялася широкими сходами.

— Енджі! — почувся знайомий голос.

Вона усміхнулася.

До неї майже підбігли дві дівчини.

— Я вже думала, ти знову запізнишся, — засміялася Мія.

— Я? Запізнюся? Це ти мене з кимось переплутала.

— Учора ти прийшла на п'ять хвилин пізніше.

— Це не запізнення.

— Для тебе — ні.

Подруги засміялися.

Вони рушили довгим коридором, де всюди снували студенти. На стінах висіли фотографії спортивних команд університету, кубки, прапори й медалі. Цей університет жив спортом.

Енджі також.

Вона з дитинства звикла до виснажливих тренувань, змагань і постійної боротьби за перше місце.

І саме тому вона не любила програвати.

— До речі, — тихо сказала Мія, — сьогодні Гаррісони теж тренуються.

Енджі ледь помітно закотила очі.

— І що?

— Нічого.

— От і добре.

Її голос став холоднішим.

Мія відразу зрозуміла, що тему краще закрити.

Усі в університеті знали одну просту річ.

Вуди й Гаррісони не спілкуються.

Ніколи. Так було ще до того, як вони вступили сюди.

Так було ще до їхнього народження.

Ніхто вже навіть не пам'ятав, із чого все почалося.

Але кожен знав: ненависть передається у спадок.

Після першої лекції дівчата вийшли на подвір'я.

Сонце вже добре пригрівало.

Студенти сиділи на газонах, сміялися, слухали музику.

— Уявляєш, професор знову задав написати двадцять сторінок, — простогнала Мія.

— Я ще попередні не доробила, — відповіла Сара.

Енджі мовчки відкрила пляшку води.

Вона майже не слухала розмову.

Її увагу привернув шум неподалік.

Біля спортивного корпусу зібрався натовп.

— Знову щось сталося, — сказала Сара.

Мія піднялася навшпиньки.

— Ні... Це просто...

Вона не договорила.

Бо саме в цей момент із будівлі вийшов високий хлопець у темно-синій спортивній формі.

Темне волосся.

Спокійний погляд.

Впевнена хода.

За ним ішло ще кілька хлопців.

— Гаррісон... — тихо сказала Сара.

Енджі навіть не повернула голови.

— Не цікаво.

— Та подивись.

— Навіщо?

— Бо зараз буде смішно.

Енджі все ж подивилася.

До хлопця вже майже підбігла якась першокурсниця.

Вона явно хвилювалася.

Щось швидко говорила.

Потім простягнула йому маленький папірець.

Мія усміхнулася.

— Знову номер телефону.

Енджі лише фиркнула.

— Як оригінально.

Хлопець коротко подякував дівчині.

Щось відповів.

І спокійно поклав папірець у кишеню.

Без самовдоволеної усмішки.

Без флірту.

Просто пішов далі.

— Дивний він якийсь, — сказала Сара.

— Чому?

— Інші давно вже почали б вихвалятися.

— Може, він просто ввічливий.

Енджі різко похитала головою.

— Не буває ввічливих Гаррісонів.

Подруги переглянулися.

Саме в цей момент хлопець, ніби відчувши чийсь погляд, повернув голову.

Його очі зустрілися з очима Енджі.

Лише на одну секунду.

Вона дивилася на нього абсолютно холодно.

Без жодної емоції.

Він відповів таким самим поглядом.

Ні усмішки. Ні здивування.