Глава 6. Новосілля

Нора прокинулася раніше, ніж планувала.

На кухні вже стояли тарілки, чашки й десерти, які вона приготувала ще звечора.

Її донька бігала квартирою, перевіряючи, чи все готово.

— Мамо, а вони точно прийдуть?

— Точно.

— Усі?

— Усі.

Дівчинка задоволено кивнула.

До обіду квартира вже наповнилася запахом їжі та сміхом.

Першим прийшов Тео.

Звичайно ж, не з порожніми руками.

— Я приніс дещо для вас.

Він поставив на стіл коробку.

— Тільки не кажи, що це корм для собак, — засміялася Нора.

— Цього разу ні.

За ним прийшла Еліза з невеликим букетом.

Марта принесла десерт.

А Ліам з'явився останнім.

— Запізнився, — сказав він.

— На дві хвилини, — відповіла Нора.

— Тоді ще не критично.

Вони сміялися, говорили про все підряд і перебивали одне одного.

Тео розповідав про притулок.

Еліза — про нову пісню.

Нора показувала друзям дитячу кімнату.

А Марта просто сиділа поруч і вперше за довгий час виглядала спокійною.

Ліам час від часу дивився на неї.

У кишені його лежала маленька коробочка.

Він чекав.

Не хотів робити це посеред розмови.

Не хотів перетворювати їхній вечір на щось надто гучне.

А потім Норина донька принесла чай.

— Ось!

Вона поставила чашку перед Ліамом.

— Дякую.

— А чому ти весь вечір дивишся на Марту?

За столом запала тиша.

Марта почервоніла.

Тео прикрив усмішку чашкою.

Еліза ледь не засміялася.

Ліам подивився на дівчинку.

— Бо вона мені дуже подобається.

— Тоді скажи їй.

— Думаю, ти маєш рацію.

Ліам підвівся.

Марта здивовано подивилася на нього.

— Ліаме?

Він підійшов до неї.

Дістав маленьку коробочку.

І став на одне коліно.

Марта завмерла.

— Я хотів зробити це давно, — сказав він тихо. — Насправді дуже давно.

Вона дивилася на нього, не знаходячи слів.

— Я кохаю тебе ще зі школи, Марто. Просто тоді твоє серце було зайняте іншим. І я не хотів забирати в тебе право бути щасливою.

Він усміхнувся.

— Але тепер ти вільна. І я більше не хочу мовчати.

Ліам відкрив коробочку.

— Я не знаю, яким буде наше життя. Не обіцяю, що воно завжди буде легким. Але я можу обіцяти, що буду поруч. Якщо ти дозволиш.

Марта прикрила рот рукою.

На очах з'явилися сльози.

Але цього разу — від щастя.

— Так, — прошепотіла вона.

Ліам усміхнувся.

— Це «так»?

Марта засміялася крізь сльози.

— Так.

Він одягнув їй каблучку.

А наступної секунди Норина донька першою підскочила до них.

— Вони тепер одружаться?!

Усі засміялися.

— Колись, — відповіла Марта.

— А коли?

— Це вже інше питання.

Тео підняв чашку.

— За Марту й Ліама.

— За них, — підтримала Еліза.

Нора усміхнулася.

— І за наш новий дім.

Ліам підняв свою чашку.

— І за те, що ми всі сьогодні тут.

Чашки тихо дзенькнулися.

За вікном уже темніло.

На кухні горіло тепле світло, пахло чаєм і домашньою випічкою, хтось сміявся, хтось сперечався про музику, а маленька дівчинка намагалася випросити ще один шматок торта.

І, мабуть, саме в такі моменти люди й розуміють:

щастя не завжди приходить великими подіями.

Іноді воно просто сідає поруч за кухонним столом.

І залишається.

Поки не охолоне чай.