Глава 5. Ліам Вейст

Ліам Вейст умів слухати.

Напевно, саме тому він і став психологом.

Люди розповідали йому те, чого не могли сказати навіть найближчим.

Про страхи.

Про невпевненість.

Про втрати.

Про речі, які роками носили всередині.

Ліам майже ніколи не перебивав.

Він просто слухав.

А потім робив те, що міг.

Так було і з його друзями.

Коли Тео одного вечора сказав, що вже не знає, де шукати підтримку для притулку, Ліам нічого не відповів.

Наступного дня він просто сів за ноутбук.

Знайшов кілька компаній, які підтримували благодійні проєкти.

Зібрав інформацію про притулок.

Написав кілька листів.

Відправив.

А через деякий час одна з компаній зацікавилася.

Тео був щасливий.

— Я досі не розумію, як це сталося, — сказав він.

Ліам лише усміхнувся.

— Значить, не потрібно розуміти.

— Ти щось знаєш?

— Ні.

— Ліаме.

— Тео.

Той примружився.

— Це ти?

— Я просто люблю шукати інформацію.

— Ага. Звичайно.

Ліам засміявся.

Він так і не зізнався.

А коли Нора купила квартиру й попросила допомогти з переїздом, Ліам просто приїхав.

Переніс коробки.

Зібрав шафу.

Поставив на місце стіл.

Допоміг донести дитячі речі.

І навіть не дозволив Норі нормально подякувати.

— Ти міг хоча б сказати, що втомився, — сказала вона.

— Втомився.

— Тепер?

— Так.

Нора засміялася.

— От тепер я тобі вірю.

Ліам усміхнувся.

Він не любив говорити про свої добрі вчинки.

Для нього допомога не потребувала оголошення.

Якщо можеш зробити щось хороше — просто зроби.

Того вечора він повернувся додому пізніше, ніж планував.

Але замість того щоб відпочити, відкрив телефон і подивився на адресу ювелірного магазину.

Він знав, навіщо йому туди.

Ліам кохав Марту ще зі школи.

Довгі роки.

Можливо, навіть занадто довгі.

Але тоді її серце було зайняте іншим.

І Ліам не став руйнувати її стосунки.

Він залишався поруч.

Слухав.

Підтримував.

Чекав.

А потім Марта розійшлася з ним.

І вперше за багато років Ліам дозволив собі подумати:

А раптом тепер у нього є шанс?

Наступного дня він зайшов до ювелірного магазину.

За склом лежали десятки каблучок.

Золоті.

Срібні.

З камінням.

Без каміння.

Ліам дивився на них довше, ніж очікував.

— Ви шукаєте щось конкретне? — запитала продавчиня.

Він трохи усміхнувся.

— Так.

Ліам дістав телефон.

На екрані була фотографія Марти.

Вона сміялася, навіть не знаючи, що її фотографують.

— Для людини, яку я кохаю дуже давно.

Продавчиня усміхнулася.

— Тоді, думаю, ми знайдемо потрібну.

Ліам кивнув.

Він не знав, що скаже Марта.

Не знав, чи відповість вона «так».

І не хотів тиснути на неї.

Але тепер, коли вона нарешті відпустила минуле, він більше не хотів ховати власні почуття.

Він стільки років був поруч.

Тепер настав його час сказати правду.

Ліам подивився на каблучку у своїй долоні.

— Цього разу я не запізнюся.