Глава 4. Нора Блейк

Нора Блейк кілька місяців відкривала оголошення про квартири й одразу їх закривала.

То ціна здавалася надто високою.

То район не подобався.

То квартира була гарна, але маленька.

А іноді вона просто лякалася.

Купити власне житло — означало взяти на себе величезну відповідальність.

Особливо коли ти виховуєш дитину сама.

Але одного дня Нора все-таки підписала документи.

Тепер у неї були власні ключі.

Власні стіни.

Власний дім.

Вона зайшла до квартири, поставила сумку на підлогу й кілька секунд просто стояла посеред порожньої кімнати.

— Ми це зробили, — тихо сказала вона.

З дитячої кімнати почувся голос:

— Мамо!

— Що?

— Тут моя кімната?

Нора усміхнулася.

— Так.

Маленька дівчинка одразу побігла туди, ніби квартира належала їй уже багато років.

Нора залишилася на кухні.

Вона відкрила одну з коробок.

Там був новий посуд.

Тарілки.

Чашки.

Склянки.

Вона почала повільно розкладати все по шафах.

Одна чашка.

Друга.

Тарілка.

Ще одна.

Чомусь це виявилося неймовірно заспокійливим.

Можливо, тому що вперше вона розкладала речі не в тимчасовому житлі.

Не там, де думала: «Може, колись переїдемо».

А у своєму домі.

Нора провела пальцями по краю чашки й усміхнулася.

Колись вона думала, що її життя закінчилося.

Коли дізналася, що вагітна, а хлопець просто пішов, залишивши її саму, вона кілька ночей не могла перестати плакати.

Їй здавалося, що всі її плани зруйновані.

Що тепер вона нікуди не поїде.

Нічого не досягне.

Що життя, яке вона уявляла, більше не існуватиме.

А потім народилася її донька.

Нора пам’ятала той момент до дрібниць.

Маленьке зморщене личко.

Крихітні пальчики.

Тихе дихання.

І погляд, у якому вона раптом побачила цілий новий світ.

Тоді Нора зрозуміла одну просту річ.

Її старе життя справді закінчилося.

Але це зовсім не означало, що закінчилося життя взагалі.

Просто почалося інше.

Її власне.

Тепер донька вже пішла до першого класу.

На холодильнику висів її перший шкільний малюнок, а біля дверей стояв маленький рюкзак.

Нора подивилася на нього й тихо засміялася.

— Як швидко ти виросла...

— Мамо!

— Що?

Дівчинка забігла на кухню.

— А коли ми запросимо твоїх друзів?

Нора задумалася.

Вона давно хотіла це зробити.

Запросити Марту, Елізу, Тео й Ліама.

Показати їм квартиру.

Посидіти разом на кухні.

Пити чай.

Сміятися.

Не поспішати.

Вона взяла телефон.

Подумала кілька секунд.

А потім написала:

«Післязавтра новосілля. Чекаю всіх у себе. І без відмовок. Ми нарешті зберемося разом».

Перше повідомлення прийшло майже одразу.

Від Тео:

«Буду. І щось принесу для столу».

Еліза:

«Я точно прийду ❤️»

Марта:

«Домовилися. Я скучила».

А потім з’явилося повідомлення від Ліама:

«Післязавтра. Не забуду. Обіцяю».

Нора поклала телефон на стіл.

Подивилася на свою доньку.

Потім — на коробки, які ще потрібно було розібрати.

— Ну що, — сказала вона, — схоже, нам треба встигнути все облаштувати.

— А потім буде свято?

Нора усміхнулася.

— А потім буде свято.

Вона знову взяла чашку й поставила її на полицю.

Тепер ця квартира була не просто місцем, де вона жила.

Це був її дім.

І, можливо, найкраще в ньому було те, що колись вона боялася, що залишиться сама.

А тепер у неї було для кого повертатися додому.