Глава 2. Еліза Рейн

Еліза Рейн завжди робила те, що від неї очікували.

Вчилася там, де радили батьки.

Обрала роботу, яку вони вважали надійною.

Прокидалася вранці, їхала в офіс, проводила там більшу частину дня, а ввечері поверталася додому з відчуттям, ніби прожила ще один день не свого життя.

Спочатку вона переконувала себе, що все нормально.

Хороша зарплата.

Стабільність.

Нормальний колектив.

Можливість будувати кар'єру.

Тільки чомусь щонеділі ввечері їй ставало важко дихати від однієї думки про понеділок.

А потім одного дня Еліза сиділа за робочим столом і слухала, як десь у сусідньому кабінеті хтось обговорює плани на вихідні.

Вона відкрила телефон.

На екрані був її стрім.

Кілька сотень людей слухали пісню, яку вона записала вночі, повернувшись із роботи.

Невелика аудиторія.

Не тисячі.

Не мільйони.

Але це були люди, які прийшли послухати саме її.

Еліза подивилася на цифру переглядів і раптом подумала:

А що, якщо цього достатньо, щоб спробувати?

Вона довго дивилася на екран.

Потім відкрила документ із заявою про звільнення.

Руки трохи тремтіли.

Але цього разу не від страху.

Від відчуття, що вона нарешті робить щось для себе.

За кілька хвилин документ був підписаний.

Еліза видихнула.

Вона боялася.

Звичайно, боялася.

Заощадження не були безмежними.

Її аудиторія поки залишалася невеликою.

А майбутнє взагалі ніхто не міг гарантувати.

Але вперше за багато років вона прокинулася з думкою не про те, що повинна зробити, а про те, чого хоче сама.

Її мрія була простою.

Вона хотіла займатися музикою.

Писати пісні.

Виступати.

Записувати музику, яку хотілося слухати самій.

І одного дня побачити людей, які підспівують їй із залу.

Тому, коли через кілька тижнів їй запропонували контракт із невеликим продюсерським лейблом, Еліза перечитала його двічі.

А потім усміхнулася.

— Ну що ж...

Вона взяла ручку.

— Спробуймо.

Підпис поставлено.

Еліза вийшла з офісу продюсера й підняла голову до неба.

Вона не знала, чи стане відомою.

Не знала, чи вийде її перший альбом.

Не знала, скільки людей прийде на її перший концерт.

Але вперше це її не лякало.

Бо тепер це було її життя.

І навіть якщо вона помилиться, це буде її помилка.

А якщо виграє — її перемога.

Еліза дістала телефон і написала батькам:

«Я звільнилася. Не хвилюйтеся. Я знаю, що роблю. Я хочу спробувати займатися музикою. Можливо, у мене не вийде. Але я більше не хочу все життя думати, що було б, якби я спробувала.»

Вона натиснула «надіслати».

А потім усміхнулася.

— Ну привіт, нове життя.