Розділ 44. У білому полоні

Запах спирту був першим, що пробилося крізь щільну завісу темряви. Потім з’явився звук — ритмічне, монотонне піп... піп... піп..., яке вгвинчувалося в мозок, змушуючи скроні пульсувати від болю.

​Я спробувала розплющити очі, але повіки здавалися налитими свинцем. Світло навколо було занадто яскравим, ріжучим. Це не був теплий блиск кришталевих люстр «Едельвейсу». Це була холодна, стерильна білизна лікарняної палати.

​Пам’ять поверталася уривками, як розбите дзеркало. Червона стрічка. Золоті ножиці в моїх руках. Обличчя Матвія, що раптом попливло кудись убік. І страх. Дикий, первісний страх, що я падаю в прірву, з якої немає вороття.

​Я спробувала поворухнутися, і тут же відчула натяг пластикової трубки на тильній стороні долоні. Крапельниця.

​— …це просто неприпустимо, Матвію! Ти розумієш, що завтра всі газети будуть смакувати не відкриття готелю, а те, як невістка Волошиних знепритомніла під час першої ж промови?

​Голос Анатолія Григоровича. Він не був гучним, але від цього сталевого, презирливого тону мені захотілося втиснутися в матрац і зникнути. Навіть тут, у лікарні, його хвилював лише імідж.

​— Заткнися, батьку. Просто заткнися.

​Я ледь не здригнулася. Голос Матвія звучав інакше. У ньому не було звичної зухвалості чи байдужості. Це була глуха, звіряча лють чоловіка, який перебуває на межі зриву.

​— Як ти смієш так зі мною розмовляти? — свекор, здавалося, захлинувся від обурення. — Я створив цю імперію для вас! Я дав тобі цю дівчину, щоб ти став розсудливим…

​— Ти дав мені її?! — Матвій вигукнув це так різко, що я почула звук кроків, наче він наступав на батька. — Ти зламав їй життя! Ти зачинив її в цій клітці зі мною, навіть не спитавши! І тепер, коли вона лежить тут без тями, ти турбуєшся про кляті газети? Якщо з нею щось станеться… якщо вона не витримала цього тиску… я клянуся, я зруйную все, що ти будував десятиліттями. Мені плювати на «Едельвейс». Мені плювати на «Престиж». Я випалю все дотла.

​— Заспокойтеся обоє! — голос Олексія розрізав напругу, як холодний скальпель. — Ви в лікарні, а не на засіданні ради директорів. Батьку, Матвій правий у тому, що здоров’я Асі зараз — пріоритет. Пресу я взяв на себе. Ми подали це як «емоційне виснаження від успіху». Ніхто нічого не запідозрить.

​— Емоційне виснаження, — пирхнув Анатолій Григорович. — Вона сирота, вона мала бути загартованою. Це слабкість. Волошини не мають права на слабкість.

​— Вона не Волошина! — знову гаркнув Матвій. — Вона Анастасія. І вона в мільйон разів сильніша за всіх нас разом узятих, бо вона щира. Вона не носить масок, від яких мене вже нудить!

​Двері палати прочинилися з тихим шурхотом.

— Панове, я прошу тиші, — пролунав спокійний, професійний голос лікаря. — Ви заважаєте пацієнтці.

​Я затамувала подих, напівзаплющивши очі. Я не хотіла, щоб вони знали, що я прийшла до тями. Не зараз. Мені було потрібно почути істину без прикрас.

​— Лікарю, що з нею? — Матвій опинився біля лікаря за секунду. Я чула його важке, нерівне дихання. — Чому це сталося? Аналізи… що вони показали?

​Почулося шелестіння паперів. У палаті стало так тихо, що я чула, як за вікном вітер б'є гілку об скло.

​— Ваша дружина перенесла сильний стрес, пане Волошин, — почав лікар. Його голос був повільним, наче він зважував кожне слово. — Але основна причина її стану цілком фізіологічна. Організм пані Анастасії зараз працює за двох. Це величезне навантаження на серцево-судинну систему, особливо в умовах гірського клімату.

​— Що ви хочете цим сказати? — голос Анатолія Григоровича став настороженим.

​— Анастасія вагітна, — просто відповів лікар. — Термін невеликий, приблизно шість тижнів. Непритомність — це класичний прояв раннього токсикозу, обтяжений кисневим голодуванням у горах. Їй потрібен спокій. Ніяких камер, ніяких світських раундів, ніякого тиску.

​Світ навколо мене вибухнув мільйонами іскор. Вагітна.

​Це слово відлунювало в моїй голові, перекриваючи пищання моніторів. Дитина. Всередині мене росте маленьке життя. Частинка мене і… частинка Матвія. Тієї миті я забула про готель, про свекра, про все на світі. Тільки тепла хвиля невідомої раніше ніжності накрила мене з головою.

​У палаті запала мертва тиша. Мабуть, навіть Волошини не були готові до такого повороту.

​— Спадкоємець, — першим озвався Анатолій Григорович. У його голосі більше не було роздратування — лише холодна, хижа радість. — Що ж, це змінює правила гри. Матвію, тепер ти маєш бути вдвічі обережнішим. Ми повинні забезпечити найкращий догляд. Дитина Волошиних має народитися в ідеальних умовах.

​— Вона не «дитина Волошиних» у твоєму розумінні, батьку, — голос Матвія став напрочуд тихим і спокійним. Але в цій тиші була загроза, сильніша за будь-який крик. — Це моя дитина. І Анастасії. І ти не підійдеш до неї ні на крок зі своїми «правилами гри».

​— Що ти таке кажеш? — здивувався свекор.

​— Я кажу, що з цього моменту ми виходимо з твого сценарію, — Матвій підійшов до мого ліжка.

​Я відчула, як він обережно відсунув ширму. Я більше не могла вдавати, що сплю. Я розплющила очі й зустрілася з його поглядом.

​Матвій виглядав розбитим. Волосся розпатлане, очі червоні від напруги, піджак зім’ятий. Але коли він побачив, що я на нього дивлюся, його обличчя перетворилося. У ньому не залишилося ні краплі того циніка, якого я зустріла в номері 69.

​Він повільно, наче боявся мене налякати, опустився на коліна біля ліжка. Його велика, гаряча долоня накрила мою руку, уникаючи катетера.

​— Асю… — прошепотів він, і я побачила, як у його очах зблиснули сльози. — Ти чула?

​Я ледь помітно кивнула, відчуваючи, як по моїй щоці котиться сльоза.

​— Ми будемо батьками, Матвію, — мій голос був слабким, але впевненим.

​Він схилив голову, притискаючись лобом до моєї долоні.

​— Клянуся, — почув я його приглушений голос. — Ніхто ніколи не змусить тебе робити те, чого ти не хочеш. Ніхто не торкнеться нашої дитини своєю холоднокровністю. Ми підемо звідси, Лелеко. Тільки ти і я.