Розділ 43. Золотий розлом

«Едельвейс» сяяв. Сотні ламп, кришталь, вишукані квіти та запах дорогого парфуму створювали ілюзію ідеального світу. Сьогодні був день офіційного відкриття, день, коли імперія Волошиних мала вкотре підтвердити свою могутність.

​Я стояла перед дзеркалом, розправляючи складки темно-смарагдової сукні. Вона була ідеальною — як і все сьогодні. Але моє власне відображення мене лякало: занадто бліда шкіра, очі, що здавалися завеликими на виснаженому обличчі. З самого ранку в роті стояв металевий присмак, а ноги здавалися налитими свинцем.

​— Ти готова? — Матвій увійшов у кімнату, поправляючи піджак.

​Він підійшов ззаду, поклав руки мені на плечі й зустрівся зі мною поглядом у дзеркалі. Його пальці ледь помітно стиснулися. Після нашої вчорашньої ночі між нами висіла тонка, невидима нитка електрики.

​— Мені трохи паморочиться в голові, — чесно зізналася я. — Мабуть, висота.

​— Це просто нерви, Лелеко, — він нахилився і поцілував мене в маківку. — Ще година ганьби під камерами, і ми вільні. Олексій уже чекає внизу. Батько теж на місці.

​Ми спустилися в хол. Натовп гостей розступився, створюючи живий коридор. Анатолій Григорович стояв у центрі, біля величезної червоної стрічки, тримаючи в руках позолочені ножиці. Він виглядав як тріумфатор.

​— Панове! — його голос, підсилений мікрофонами, розкотився залом. — «Едельвейс» — це не просто бізнес. Це доказ того, що сила сім’ї — понад усе. Я пишаюся своїм сином Матвієм та його прекрасною дружиною Анастасією, які стали душею цього місця.

​Аплодисменти вдарили по моїх вухах, як фізична вага. Я змусила себе посміхнутися, відчуваючи, як рука Матвія міцно тримає мою під лікоть. Спалахи камер злилися в одну безперервну білу стіну.

​— А тепер, — Анатолій Григорович простягнув нам ножиці, — зробимо цей крок разом!

​Ми зробили крок до стрічки. Я потягнулася до холодного металу ножиць, але в цей момент підлога під моїми ногами раптом почала кудись їхати. Звуки стали глухими, наче я опинилася під товщею води.

​Я спробувала вхопити повітря ротом, але воно було занадто густим, занадто гарячим.

​— Асю? — голос Матвія долинув звідкись здалеку, тривожний і різкий.

​Я поглянула на нього. Його обличчя почало розмиватися, перетворюючись на нечітку пляму. Червона стрічка перед очима спалахнула вогнем, а потім розірвалася на тисячі чорних крапок.

​— Мені… — я хотіла сказати «мені погано», але встигла лише вимовити короткий видих.

​Світло ламп згасло миттєво. Остання річ, яку я відчула — як сильні руки підхоплюють моє обм’якле тіло раніше, ніж я торкнулася холодної гранітної підлоги, і відчайдушний крик Матвія, який перекрив аплодисменти натовпу