Розділ 42. Перший урок щирості

Тиша, що запала в нашому номері після того, як двері зачинилися, здавалася майже вокальною. Вона дзвеніла, тиснула на барабанні перетинки, витісняючи залишки хаосу, спалахів камер і отруйних слів тієї журналістки. Все скінчилося. Прес-тур завершився, Анатолій Григорович залишився в готелі задоволений «виставою», а Олексій пішов до себе, залишивши нас у цьому вакуумі.

​Я стояла біля вікна, все ще відчуваючи фантомне тепло рук Матвія на своїх щоках. Моє серце калатало так, ніби я щойно пробігла марафон.

​— Матвію, — я повернулася до нього. Він стояв посеред кімнати, скинувши піджак на крісло. Його сорочка була розстебнута біля коміра, а погляд — розгубленим. — Дякую тобі. За те, що захистив. Це було… неочікувано.

​Він мовчав, дивлячись на свої руки, а потім раптом підняв очі на мене. У них не було жодної краплі того льоду, до якого я встигла звикнути.

​— Анастасіє, я… — він зробив крок до мене, потім ще один. — Я маю це сказати. Не як частину угоди. Не тому, що батько десь поруч. А тому, що я більше не можу носити це в собі.

​Я затамувала подих.

​— Я прошу вибачення, — його голос здригнувся, ставши низьким і хрипким. — Пробач мені за ту ніч у «Престижі». За все, що я зробив, і за все, що змусив тебе відчути. Я ненавиджу себе за те, що став інструментом у руках батька, який зламав твоє життя, прикувавши тебе до мене. Я поводився як останній покидьок, намагаючись виправдати власну нікчемність твоїм болем.

​Я слухала його, і в моїй пам’яті спливали слова, які він шепотів тоді, будучи п’яним у маєтку. Він не пам’ятав того зізнання, але зараз, будучи абсолютно тверезим, він говорив те саме. Тільки тепер це було в тисячу разів сильніше.

​— Спочатку я думав, що це просто симпатія. Потім — ревнощі, бо я бачив, як Олексій дивиться на тебе… — Матвій зупинився прямо переді мною. Його дихання торкалося мого обличчя. — Але сьогодні, коли та жінка відкрила рота… я зрозумів. Це не просто симпатія. Я кохаю тебе, Асю. Я не знаю, як це сталося, і я точно на це не заслуговую, але я кохаю тебе так сильно, що готовий спалити цей світ, аби ти більше ніколи не плакала.

​Світ навколо мене хитнувся. Я дивилася на нього — на цього сильного, поламаного чоловіка, який щойно виклав своє серце мені під ноги. Моя образа, мій страх, моє минуле — все це раптом відступило, залишаючи лише одну істину: я теж більше не можу без нього.

​Він повільно простягнув руку, кінчиками пальців торкаючись мого підборіддя, піднімаючи моє обличчя до свого. Його зіниці були розширені, у них відбивалося моє власне хвилювання. Він повільно нахилився, і я зрозуміла: він збирається мене поцілувати. Справді поцілувати.

​Паніка — дитяча, безглузда паніка — раптом стиснула мої груди. Я злегка відсторонилася.

​— Матвію… зачекай.

​— Що таке? — він миттєво напружився, мабуть, подумавши, що я відштовхую його.

​— Я… я ніколи цього не робила, — я опустила очі, відчуваючи, як щоки спалахують вогнем. — Я не вмію цілуватися. Ніколи. Ні з ким.

​Матвій завмер. Його обличчя пом’якшало, а в кутиках очей з’явилося щось настільки ніжне, що мені захотілося плакати.

​— Це не проблема, Лелеко, — прошепотів він, знову скорочуючи дистанцію. Його руки обережно лягли на мої плечі. — Просто розслабся. Ні про що не думай. Не бійся зробити щось не так.

​— Але я не знаю як… — пролепетала я.

​— Просто повторюй за мною. Підлаштовуйся під мій ритм. Розслаб губи, відчуй мій дотик… — він говорив так тихо, що я більше відчувала вібрацію його голосу, ніж чула слова. — Це лише ми. Тут немає камер. Немає минулого. Тільки ти і я.

​Він нахилився ще ближче. Його губи спочатку лише злегка торкнулися моїх — це був навіть не поцілунок, а невагома обіцянка. Я заплющила очі, відчуваючи, як від цього легкого контакту по тілу пробігла хвиля електричного струму.

​Він діяв неймовірно терпляче. Повільно, міліметр за міліметром, він показував мені, як це буває, коли дотик приносить не біль, а насолоду. Я відчула, як напруга покидає мої м’язи. Я справді почала повторювати його рухи, сором’язливо й невпевнено відповідаючи на його ласку.

​Поцілунок ставав глибшим, але залишався таким же обережним. Це був мій перший справжній урок — урок довіри. Матвій наче вкладав у цей жест усе своє каяття і всю свою ніжність. Його руки тепер тримали моє обличчя так, ніби я була найдорожчим кришталем у світі.

​Коли ми нарешті відсторонилися один від одного, я відкрила очі й побачила його посмішку. Першу справжню, щасливу посмішку Матвія Волошина.

​— Бачиш? — прошепотів він, торкаючись своїм носом мого. — У тебе чудово виходить.

​Я усміхнулася у відповідь, відчуваючи, як у грудях розквітає щось нове й прекрасне. Ми були в порожньому готелі в горах, оточені таємницями й ворогами, але цієї миті я вперше відчула, що я — вдома.