Розділ 41. Під прицілом

Ми рухалися просторими залами «Едельвейсу», наче в якомусь сюрреалістичному сні. Матвій тримав мою руку у своїй, і його долоня була гарячою. Кожен мій крок супроводжувався тихим клацанням затворів камер. Олексій йшов трохи попереду, професійно розповідаючи про інженерні інновації та систему безпеки, тоді як Анатолій Григорович тримався осторонь, спостерігаючи за нами важким, контрольним поглядом.

​Я намагалася тримати спину рівно. Усмішка здавалася приклеєною до обличчя, а м’язи обличчя вже починали німіти.

​— Тут ми використали натуральний граніт із місцевих родовищ, — голос Олексія звучав рівно й заспокійливо. — Екологічність — один із наріжних каменів нашої філософії.

​Ми зупинилися у великій вітальні з видом на засніжену ущелину. Журналісти тіснилися навколо нас, записуючи кожне слово. Все йшло за планом, поки вперед не проштовхнулася жінка в яскраво-червоному пальті з хижими очима та блокнотом у руках. Я вже бачила її раніше в таблоїдах — вона спеціалізувалася на «брудній білизні» еліти.

​— Пане Матвію, пані Анастасіє, — почала вона, і в її голосі я почула солодку отруту. — Все це дуже красиво. Граніт, екологія, казка в горах... Але давайте поговоримо про іншу сторону цієї казки.

​Матвій ледь помітно напружився. Я відчула, як його пальці сильніше стиснули мою руку.

​— Прошу, ставте запитання по суті об’єкта, — втрутився Олексій, намагаючись перехопити ініціативу.

​— О, це дуже по суті, — журналістка ігнорувала Олексія, дивлячись прямо на мене. — Анастасіє, у бізнес-реєстрах ваше прізвище до весілля значилося як Лелека. Досить рідкісне прізвище для дівчини з вашим теперішнім статусом. Поповзли чутки, що ваше походження, м’яко кажучи, туманне. Кажуть, ви вихованка дитбудинку? Чи не здається вам, що такий різкий стрибок із... бідності у вищий світ сім’ї Волошиних виглядає як добре спланована афера?

​У залі запала мертва тиша. Я відчула, як кров відринула від мого обличчя. Моє минуле, про яке я так болісно розповідала Матвію вночі, зараз виставили на всезагальний огляд як щось брудне й ганебне.

​— Я... — почала я, але горло перехопило. Перед очима попливли кадри з кошиком під дверима, про які я щойно згадувала. — Моє минуле не стосується...

​— Чому ж не стосується? — журналістка відчула мою слабкість і вчепилася в неї, як кліщ. — Читачам цікаво: як дівчині без роду й племені вдалося так швидко закрутити голову спадкоємцю імперії? Це було кохання з першого погляду чи просто вдалий розрахунок сироти, яка шукала тепле місце?

​Я відчула, як світ навколо починає хитатися. Я хотіла щось відповісти, захиститися, але слова застрягли в горлі.

​Раптом Матвій зробив крок вперед, заступаючи мене собою. Він не просто відсунув мене назад — він виставив щит. Його постать стала настільки загрозливою, що журналістка мимоволі зробила крок назад.

​— Як вас звати? — голос Матвія був тихим, але в ньому відчувалася така крижана лють, що в залі стало фізично холодно.

​— Світлана... Світлана Коваль, видання «Столичний акцент», — вона намагалася тримати марку, але її рука з диктофоном затремтіла.

​— Так от, Світлано, — Матвій нахилився до неї, і його очі зараз нагадували два леза. — Моя дружина — це найкраще, що траплялося з цим готелем і з цією родиною. Її прізвище — Волошина. І це єдине, що має вас хвилювати. А щодо вашої цікавості до «сиріт» та «розрахунків»...

​Він зробив паузу, і я побачила, як Анатолій Григорович у кутку залу примружився, спостерігаючи за сином.

​— Якщо ви ще раз дозволите собі такий тон або таку безтактність щодо моєї дружини, — продовжував Матвій, і кожне його слово було як удар молота, — «Столичний акцент» перестане існувати до вечора. Я особисто куплю ваше видання тільки для того, щоб звільнити вас без права на професійну діяльність. Ви назвали її минуле «туманним»? Її минуле — це її сила. Вона досягла всього сама, без папікових зв'язків та брудних пліток, якими живете ви. Вона варта десяти таких, як ви.

​Він розвернувся до камер, які продовжували знімати.

​— Пре-тур закінчено. Охороно, виведіть пані Коваль. І простежте, щоб її ноги більше не було на жодному нашому об’єкті.

​Олексій миттєво зреагував, подаючи знак охороні. Журналістку швидко, але твердо підхопили під лікті. Вона намагалася щось вигукнути, але під крижаним поглядом Матвія просто замовкла.

​Матвій знову повернувся до мене. Перед усіма камерами він взяв моє обличчя у свої руки. Це не був сценарій. Його пальці ледь помітно тремтіли, а в очах була така дика, первісна потреба захистити, яку неможливо зіграти.

​— Ти в порядку? — прошепотів він так, щоб чула тільки я.

​— Так, — вихрипнула я, відчуваючи, як по щоці котиться непрохана сльоза.

​Він великим пальцем витер вологу і, не звертаючи уваги на спалахи, притиснув моє чоло до свого.

​— Ніхто більше не сміє тебе образити. Я випалю кожного, хто спробує.

​Я бачила через його плече Олексія — він стояв, схрестивши руки, і в його погляді було дивне поєднання схвалення та глибокого суму. А Анатолій Григорович... він просто розвернувся і пішов, мабуть, задоволений тим, що його син нарешті навчився гарчати, захищаючи свою територію.

​Але для мене все було інакше. Матвій не просто захистив «імідж». Він захистив мене. Тієї миті я зрозуміла: гра скінчилася. Почалося щось набагато небезпечніше — справжнє почуття.