Розділ 40. Ціна ідеального кадру

Ранок зустрів мене крижаним сонцем, що сліпило крізь панорамні вікна. Після нічної розмови біля струмка я спала без сновидінь, але прокинулася з відчуттям дивної легкості, яка зазвичай буває перед великим штормом. Матвій уже був на ногах. Він стояв біля вікна, повністю одягнений, і застібав запонки. Його маска була на місці, але погляд, яким він мазнув по мені, коли я піднялася, став іншим — менш колючим.

​Ми не встигли обмінятися ні словом, як у двері коротко й владно постукали.

​На порозі стояв Олексій. Він виглядав бездоганно, як і завжди, але в його очах читалися напруга й зібраність.

​— Погані новини для тих, хто сподівався на спокійний ранок, — сказав він, переводячи погляд з мене на брата. — Батько вже в’їжджає на територію. З ним три машини преси. Це «ексклюзивний пре-тур» перед відкриттям.

​— Що? — Матвій різко розвернувся. — Відкриття завтра! Якого біса він припер їх сьогодні?

​— Анатолій Григорович любить ефект несподіванки, — спокійно відповів Олексій. — Він хоче показати готель «у робочому процесі», але з ідеальними власниками. Він попередив мене годину тому. Сказав, щоб ви обоє були готові через п’ятнадцять хвилин. І Матвію… — Олексій зробив паузу, виділяючи кожне слово, — він наголосив: жодних похмурих облич. Імідж і престиж сім’ї Волошиних сьогодні мають сяяти яскравіше за ці кляті гори. Ви — обличчя «Едельвейсу». Ви — ідеальна пара, яка вклала душу в цей проект.

​Я відчула, як у шлунку закрутився холодний вузол. Гра ставала дедалі складнішою.

​— Зрозумів, — відрізав Матвій. — Ми будемо.

​Коли двері за Олексієм зачинилися, Матвій повернувся до мене. Я сиділа на ліжку, розпатлана, у піжамі, і почувалася зовсім не як «обличчя імперії».

​— Чула? — він підійшов до мене, і на мить у його очах промайнуло щось схоже на співчуття, але воно швидко зникло за звичною зухвалістю. — Час одягати оксамит, Лелеко. Сьогодні нам доведеться бути дуже, дуже закоханими.

​— Я впораюся, — сказала я, підводячись. — Не вперше.

​— Цього разу все інакше, — він зробив крок ближче, так що я відчула запах його одеколону. — Це не просто вечеря з партнерами. Це камери. Кожен твій погляд на мене, кожен мій дотик до тебе будуть розбирати під лупою. Якщо ти здригнешся, коли я візьму тебе за руку — завтра про це напишуть усі таблоїди.

​Я подивилася на нього, згадуючи, як вчора він сидів біля струмка.

— Я не здригнуся, Матвію.

​Через двадцять хвилин ми вже стояли в холі. Я обрала сукню кольору поліантової троянди — стриману, але дорогу, яка ідеально підкреслювала статус. Матвій стояв поруч, і коли масивні двері готелю розчинилися, впускаючи Анатолія Григоровича та натовп людей із камерами, він плавно поклав руку мені на талію, притягуючи до себе.

​Свекор сяяв. Він виглядав як тріумфатор, що веде за собою армію.

​— А ось і наші молоді господарі! — гучно оголосив він, розводячи руками. — Матвій та Анастасія. Саме вони вдихнули життя в «Едельвейс». Прошу, панове, ставте запитання, але не надто виснажуйте їх — у них завтра великий день.

​Спалахи камер засліпили мене. Журналісти почали тіснитися навколо нас.

​— Пане Матвію, кажуть, ви особисто курували дизайн номерів? Це правда, що ваша дружина була вашою музою? — запитала дівчина з диктофоном.

​Матвій ледь помітно посміхнувся — тією самою чарівною посмішкою, якою він підкорював і руйнував одночасно. Він нахилився до мене, майже торкаючись моєї щоки своїми губами.

​— Анастасія — це серце цього проекту, — його голос звучав настільки щиро, що я на мить сама йому повірила. — Без її бачення деталей «Едельвейс» був би просто будівлею в горах. Вона навчила мене бачити затишок там, де я бачив лише цифри.

​Він подивився мені в очі, і я побачила в них не глузування, а ту саму глибину, яку він відкрив мені. Це було за межами сценарію. Моє серце пропустило удар. Я зрозуміла, що не просто граю — я відповідаю йому тим самим поглядом.

​— Ми хотіли створити місце, куди хочеться повертатися, — додала я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Для нас цей готель — початок чогось спільного.

​Я відчула, як пальці Матвія на моїй талії злегка стиснулися. Це не був власницький жест — це була підтримка.

​— Подивіться, яка гармонія! — вигукнув хтось із фотографів. — Станьте ближче, будь ласка. Матвію, обійміть дружину за плечі.

​Матвій виконав прохання. Він обійняв мене, і я мимоволі притулилася до нього, шукаючи захисту від настирливих об’єктивів. У цей момент увесь світ навколо зник: і Анатолій Григорович із його планами, і Олексій, що спостерігав за нами здалеку з непроникним обличчям, і ці кляті камери. Залишився лише запах Матвія і тепло його тіла.

​Це було страшно. Страшно, бо гра в «ідеальну закоханість» ставала занадто схожою на правду. І я не знала, чи зможу я знову повернути свою маску, коли камери вимкнуться.

​— Ви чудові, — прошепотів Анатолій Григорович, проходячи повз нас до фуршетної зони. — Продовжуйте так само.

​Ми стояли під прицілом об’єктивів, усміхаючись і тримаючись за руки, два професійних актори, які раптом забули свої слова, бо сценарій почало писати саме життя.