Розділ 39. Лелека на скелях

Минуло три години з того моменту, як двері нашого номера зачинилися за Матвієм із таким гуркотом, що, здавалося, задрижали самі гори. Спочатку я намагалася переконати себе, що мені байдуже. Я розбирала документи, перевіряла графіки прибирання, але папір розпливався перед очима.

​Він зник. У цьому величезному, порожньому готелі, де тиша стала майже відчутною на дотик, його відсутність пульсувала, як відкрита рана.

​Мене почав накривати страх. Не той паралізуючий жах перед темрявою, а інший — гострий, тривожний. Я згадувала ту ніч у клубі. Його розбиті кулаки. Те, як він намагався втопити свою провину в алкоголі, перетворюючись на некеровану стихію. А якщо він зараз знову десь «лікується»?

​Я вийшла з номера. Першим ділом я перевірила ресторан. Потім бар. Пусті полиці, виблискуючий кришталь і тиша. Я спустилася до складів, перевірила комори, де зберігався елітний алкоголь — усе було під замком, охорона не фіксувала видачі. Його ніде не було.

​— Олексію? — я постукала в двері його кабінету, коли хвилювання стало нестерпним.

​— Він пішов назовні, Асю, — Олексій навіть не підвів голови від монітора, але в його голосі відчувалася втома. — Сказав, що йому треба провітритися. Охорона бачила, як він попрямував до старого оглядового майданчика біля струмка. Не чіпай його. Йому треба перетравити те, що ти йому вивалила в обличчя.

​Не чіпати? Олексій не бачив Матвія в ті моменти, коли той зривався. Я знала, що «провітритися» для Матвія може означати крок у прірву — моральну чи фізичну.

​Я вхопила теплу куртку, ліхтарик і вибігла на терасу. Холод вдарив у обличчя, наче ляпас. Гірське повітря стало ще колючішим, ніж вдень. Промінь ліхтарика безсило губився серед високих сосен, але я вперто йшла по стежці, орієнтуючись на ледь чутне дзюрчання води.

​Я знайшла його хвилин за п’ятнадцять. Він сидів на поваленій колоді біля самого краю схилу, там, де невеликий гірський потік розбивався об каміння. Без куртки, у самій лише сорочці, немов холод не мав над ним влади. У світлі місяця його постать здавалася частиною скелі.

​— Прийшла подивитися, як я стрибатиму? — пролунав його голос раніше, ніж я встигла щось сказати. Цинізм у його тоні був таким густим, що його можна було мацати руками. Маска знову була на місці. Ідеально підігнана.

​— У тебе занадто велике его, щоб просто стрибнути, — відповіла я, вимикаючи ліхтарик і обережно сідаючи на інший край колоди.

​— О, то ти тепер не тільки психолог, а ще й експерт із самогубств? — він коротко засміявся, але сміх був порожнім. — Іди в готель, Анастасіє. Тут немає глядачів.

​— Я не глядач, Матвію. І мені начхати на твоє шоу. Я просто не хочу, щоб ти змерз до смерті, бо тоді Анатолій Григорович звинуватить мене в тому, що я не вгледіла за його цінним активом.

​Він нарешті повернув голову. У темряві його очі здавалися двома чорними дірами.

​— Повертайся до готелю, — повторила я м’якше. — Олексій хвилюється.

​— Олексій завжди хвилюється. Це його робота — бути совістю нашої проклятої родини. А ти? Чого прийшла ти?

​Я подивилася на воду, що виблискувала під місяцем.

​— Ти думаєш, що ти єдиний, кого кидали? Що твоя трагедія — найексклюзивніша у світі? — я зробила паузу, відчуваючи, як слова самі просяться назовні. — Знаєш, чому в мене таке дивне прізвище? Лелека.

​Матвій завмер. Він не чекав, що я заговорю про себе.

​— У дитбудинках часто дають прізвища за обставинами, — продовжувала я, відчуваючи, як серце стискається від давнього болю. — Мене знайшли під дверима будинку малюка. Новонароджену. У кошику. Вихователі жартували, що мене «лелека підкинув», бо ніхто не знав, чия я. Я — дитина з коробки, Матвію. У мене немає навіть записки, яку залишила твоя мати. У мене немає обличчя, яке я могла б ненавидіти.

​Він мовчав, і я відчула, як напруга в його плечах трохи спала.

​— Я не знаю своїх батьків, — мій голос став тихішим. — Можливо, моя мати помирала з голоду. Можливо, вона була зовсім дитиною і злякалася. Або вона була монстром. Я ніколи не дізнаюся. Я не ображаюся на них, бо образа вимагає знання. Я просто живу з цією діркою всередині.

​Я повернулася до нього.

— Твою матір є за що ненавидіти. У тебе є причина для болю. А в мене — лише порожнеча. Але я не роблю з цього виправдання для того, щоб руйнувати життя іншим. Тобі було п'ятнадцять, і ти почувався непотрібним. Мені було нуль днів, і я була непотрібною. Тож припини використовувати свою травму як щит, за яким ти ховаєш свою справжню сутність.

​Матвій різко вдихнув повітря, наче воно стало занадто розрідженим.

​— Це не те саме, — пробурмотів він, але маска вже дала тріщину. У його голосі більше не було отрути.

​— Звісно, не те саме. Тобі пощастило більше — ти знав, що таке любов, перш ніж її втратити. А тепер вставай. Холодно.

​Я підвелася й простягнула йому руку. Це був ризик. Він міг висміяти мене, міг відштовхнути. Але він лише довго дивився на мою долоню.

​Потім він повільно підвівся, але мою руку не взяв. Він просто став поруч, закриваючи мене собою від вітру.

​— Ти дуже дивна дівчина, Лелеко, — сказав він, і в цьому слові вперше не було зневаги. — Чому ти досі не зненавиділа мене, ще більше? Після всього?

​— Можливо, тому, що я бачу в тобі того самого хлопчика, який досі чекає біля вікна, — відповіла я, вмикаючи ліхтарик. — Ходімо. Нам ще готель відкривати.

​Ми йшли назад до готелю в тиші, але тепер вона була іншою. Не важкою, а... прозорою. Я знала, що завтра він знову може стати циніком. Але сьогодні на цій скелі ми обидва стали трохи справжнішими.

​Коли ми підійшли до входу, Матвій раптом зупинився і глянув на готель, що виблискував вогнями.

​— Знаєш... — почав він, не дивлячись на мене. — Вона ніколи не любила гори. Казала, що вони тиснуть на неї.

​Це було все. Його маленька перемога над власним мовчанням.