Розділ 38. Зворотний бік броні

​Гуркіт по металу не вщухав. Здавалося, Матвій намагався вибити двері власним тілом. Я стояла, затамувавши подих, і все ще чула відлуння слів Олексія про їхню матір. П’ятнадцятирічний хлопчик, якого покинули. Тепер, коли я дивилася на ці холодні двері, я бачила за ними не агресора, а поранену дитину, яка виросла, але так і не навчилася довіряти.

​— Матвію, заспокойся! — крикнув Олексій, підходячи впритул до сталевого полотна. Його голос залишався рівним, хоча напруга в повітрі вже зашкалювала. — Тут заклинило електронний блок. Магніт тримає мертво. Ми не можемо відчинити зсередини, панель живлення вимкнена.

​— Якого біса ви там взагалі робили удвох?! — голос Матвія за дверима зірвався на хрип. — Олексію, я знаю твої методи «допомоги». Відійди від неї!

​— Ми робили аудит, — Олексій зітхнув, кинувши на мене швидкий погляд. — Припини істерику і виклич техніка з універсальним ключем. Або вимкніть живлення всього сектора, щоб магніти відпустили.

​Ми почули якусь метушню, короткі накази Матвія комусь із охорони, а потім — важке, уривчасте дихання прямо за дверима. Він не пішов. Він чекав там, за цією сталевою перепоною, і я майже фізично відчувала його лють, змішану з чимось, що було дуже схоже на паніку.

​Минуло хвилин десять, які здалися вічністю. Раптом замок клацнув. Тихий звук, який у цій ситуації пролунав як постріл. Двері з силою розчинилися, вдаряючись об обмежувач.

​Матвій стояв на порозі. Його обличчя було блідим, очі палали небезпечним вогнем, а кулаки були стиснуті так, що кісточки — ті самі, які я нещодавно маскувала, — знову побіліли. Він заглянув усередину, миттєво оцінюючи відстань між мною та Олексієм.

​— Вийшла. Живо, — кинув він мені, і цей наказ був подібний до удару хлиста.

​Я мовчки пройшла повз нього. Коли Олексій спробував вийти слідом, Матвій перегородив йому шлях плечем.

​— Більше ніяких «спільних аудитів», брате, — процідив він. — Ти занадто сильно захопився роллю рятівника. Тобі не здається, що ти переходиш межу?

​— Тобі всюди ввижаються межі, Матвію, — спокійно відповів Олексій, не відводячи погляду. — Можливо, тому, що ти сам зачинив себе в клітці. Я просто допомагав Асі з роботою, яку ти на неї скинув.

​— Я сам розберуся зі своєю дружиною! — гаркнув Матвій.

​Він схопив мене за лікоть і майже потягнув у бік ліфтів. Я не пручалася, поки ми не опинилися в нашому номері. Щойно двері зачинилися, він розвернувся до мене, важко дихаючи.

​— І про що ви там шепталися в темряві? — він підійшов занадто близько, вдираючись у мій особистий простір. Його ревнощі були токсичними, вони душили. — Він такий правильний, так? Такий розуміючий? Чи він уже встиг запропонувати тобі щось більше, ніж просто перевірку складів?

​Зазвичай я б промовчала. Я б стиснулася, чекаючи, поки буря вщухне. Але слова Олексія про 15-річного хлопчика і зраду матері дали мені нову зброю. Я більше не бачила в ньому всемогутнього господаря.

​— Ти боїшся, — тихо сказала я, дивлячись йому прямо в очі.

​Матвій захлинувся власними словами. Його брови злетіли вгору в удаваному здивуванні.

​— Що? Що ти верзеш?

​— Ти боїшся, що я піду, — продовжувала я, відчуваючи дивну силу в кожному слові. — Ти боїшся, що будь-хто, хто виявляє до мене бодай краплю людяності, забере мене в тебе. Але справа не в Олексієві, Матвію. І навіть не в мені. Справа в тому, що ти досі чекаєш, що тебе кинуть. Як колись кинули в дитинстві.

​Матвій завмер. Його обличчя на мить стало наче з воску. Весь його гнів, уся ця фальшива впевненість почали обсипатися, як стара штукатурка.

​— Що він тобі розповів? — його голос став небезпечно тихим, майже шепотом. — Що цей святоша тобі наплів?

​— Він розповів про твою маму, — я зробила крок до нього, замість того щоб відступити. — Про те, як вона пішла. Мені шкода, Матвію. Справді шкода того хлопчика, якому довелося вдягнути цю потворну маску циніка, щоб більше ніхто не зміг розбити йому серце. Але я — не вона. І я не Олексій. Я твоя дружина, нехай і за обставин, які ми обидва ненавидимо. Ти не можеш тримати мене в клітці тільки тому, що боїшся власної пам'яті.

​Він дивився на мене так, ніби бачив вперше. Його губи тремтіли, очі наповнилися такою глибинною гіркотою, що мені на мить захотілося його обійняти. Але він не дозволив.

​Матвій різко відвернувся, вдаряючи кулаком по стіні біля дзеркала.

​— Ти нічого не знаєш, — виплюнув він, але в цьому вже не було сили. — Ніхто нічого не знає. Не смій... ніколи більше не смій говорити про неї.

​Він вилетів із номера, залишивши мене в тиші панорамних вікон «Едельвейсу». Я знала, що влучила в саму ціль. Я знала, що тепер наші стосунки ніколи не будуть колишніми. Я зірвала з нього маску, і тепер він або зненавидить мене за це остаточно, або нарешті почне вчитися дихати без неї.