Розділ 37. У пастці тиші

Господарський блок «Едельвейсу» знаходився на два рівні нижче за розкішні холи. Тут не було панорамних вікон чи м’яких килимів — лише бетонні стіни, мереживо труб під стелею та важкі металеві двері, що вели до складів і серверних. Повітря тут було прохолодним і пахло свіжою фарбою та озоном.

​Олексій йшов попереду, впевнено тримаючи планшет. Він справді знав кожен куток цього готелю.

​— Ось тут, у третьому секторі, за паперами має бути склад текстилю, — промовив він, підносячи картку до електронного замка. — Але звіти показують нульовий залишок. Це дивно.

​Замок пискнув, і важкі двері плавно відчинилися. Ми зайшли всередину величезного приміщення, заставленого стелажами. Олексій заглибився в ряди коробок, а я зупинилася біля входу, перевіряючи маркування на найближчій полиці.

​Раптом позаду пролунав важкий металевий звук. Гуп!

​Я різко обернулася. Двері, які мали бути зафіксовані магнітом, щільно зачинилися.

​— Олексію! — гукнула я, відчуваючи, як усередині знову починає ворушитися той самий нічний страх перед замкненим простором.

​Він миттєво опинився поруч і смикнув ручку. Нічого. Він приклав картку до внутрішнього зчитувача — той навіть не пискнув. Панель була темною.

​— Електроніка здохла, — констатував Олексій, зберігаючи дивовижний спокій. — Схоже, ті вчорашні проблеми зі світлом зачепили й цей вузол. Магніт заблокував замок у режимі безпеки.

​— І що тепер? — я подивилася на свій телефон. — Зв’язку немає. Тут же бетонне перекриття...

​— Зв’язку немає, — підтвердив він, поглянувши на екран свого планшета. — Але не панікуй. Охорона робить обхід кожні дві години. Або Матвій помітить, що нас занадто довго немає.

​Ми сіли на якісь запечатані пакунки біля дверей. Час у підвалі плив інакше — повільно, тягуче. Я бачила, як Олексій спокійно перевіряє щось у налаштуваннях планшета, і мені захотілося запитати те, що мучило мене від самого початку нашого перебування тут.

​— Олексію... — я почала тихо, дивлячись на власні руки. — Ви такі різні. Ти... ти справжній. Ти не граєш ролей, ти такий, який є. А Матвій... він наче зшитий із шматків різних масок. То він жорстокий, то він рятує мене, то він знову стає циніком, якого ніщо не обходить. Але ж ти знаєш його іншим, правда? Ти знаєш його справжнього.

​Олексій відклав планшет і подивився на мене. У його погляді не було звичної ділової сухості — лише глибокий сум.

​— Матвій не завжди був таким, Асю, — він зітхнув, спершись спиною на стелаж. — Ти бачиш його маску, бо він боїться показати те, що під нею. Він вважає, що щирість — це слабкість, яка робить тебе вразливим для удару.

​— Але чому? Чому він так відчайдушно ховається? — я відчула, як цікавість перемагає мій опір. Я не хотіла копатися в його душі, але ці знання були мені потрібні, щоб вижити поруч із ним.

​Олексій довго мовчав, прислухаючись до тиші підвалу.

​— Це почалося десять років тому, — нарешті почав він. — Тоді наше життя розкололося на «до» і «після». Наша мати... вона була серцем нашого дому. Принаймні, ми так думали. Але одного дня вона просто пішла. Втекла з коханцем, який був набагато молодшим за неї. Залишила батька, залишила нас. Просто записка на кухонному столі.

​Я затамувала подих. Я знала, що таке бути покинутою, але бути зрадженою найближчою людиною в багатстві й розкоші — це інший вид болю.

​— Мені було простіше, — продовжував Олексій, і його голос здригнувся. — Я вже навчався в університеті, у мене було своє життя, свої друзі. А Матвію було всього п’ятнадцять. Він був підлітком, який обожнював матір. Вона була єдиною, хто пом’якшував важку руку батька. Після її втечі батько став крижаним. Він вимагав від нас неможливого, щоб заглушити власну ганьбу.

​Я уявила п’ятнадцятирічного Матвія в порожньому маєтку з холодним батьком.

​— Матвій відчув себе непотрібним сміттям, — тихо сказав Олексій. — Мати зрадила його заради чужого чоловіка, батько почав бачити в ньому лише інструмент для бізнесу. Він вирішив, що якщо нікого не підпускати близько, то ніхто більше не зможе його поранити. Так з’явився цей цинізм. Це його броня, Асю. Його спосіб сказати світу: «Ви не можете мене кинути, бо мені на вас начхати».

​— Отже, вся ця безвідповідальність... це просто крик про допомогу? — прошепотіла я.

​— Це його спосіб протесту, — Олексій поглянув на двері. — Він шкодує про те, що зробив із тобою в тому готелі. Я бачу це по його очах. Але він не знає, як вибачитися, не скинувши свою маску. А без неї він почувається голим під вогнем.

​У цей момент з іншого боку дверей почулися приглушені кроки. Потім — гучний удар по металу.

​— Олексію! Анастасіє! Ви там?! — голос Матвія звучав не просто роздратовано. У ньому був справжній відчай, який він намагався приховати за криком. — Якщо ви не відчините ці чортові двері, я їх підірву!

​Олексій ледь помітно всміхнувся мені й підвівся.

— А ось і наш рятівник. Схоже, він уже встиг уявити собі найгірше.

​Я теж підвелася, відчуваючи, як моє сприйняття Матвія знову дає тріщину. Тепер я знала, яка рана кровоточить під його ідеальним піджаком. І це робило його в моїх очах набагато небезпечнішим... бо тепер я почала його розуміти.