Розділ 36. Голос серед тиші

Конференц-зал «Едельвейсу» вражав своєю стерильною розкішшю. Високі вікна впускали холодне гірське світло, яке робило кожен рух персоналу, що вишикувався перед нами, різким і чітким. Понад тридцять людей — адміністратори, офіціанти, покоївки — чекали на вказівки. Всі вони були професіоналами, відібраними з кращих закладів країни, але зараз вони виглядали напруженими. Новий об’єкт, суворі власники та віддаленість від цивілізації створювали атмосферу іспиту.

​Матвій стояв біля трибуни, схрестивши руки на грудях. Він був втіленням суворості. Його погляд ковзав по людях, не зупиняючись ні на кому, наче він шукав привід для невдоволення ще до того, як хтось відкрив рота.

​— Ваша робота тут — не просто сервіс, — голос Матвія розрізав тишу залу, як бритва. — Це невидимість. Гість не має бачити вашого зусилля. Він має отримувати бажане ще до того, як подумає про це. Будь-яка помилка, будь-який зайвий звук у коридорі — і ви їдете додому першим же рейсом.

​Я бачила, як молода дівчина-адміністратор у першому ряду нервово стиснула пальці. Вони боялися. А страх — поганий фундамент для гостинності. Люди в стані стресу помиляються частіше.

​Олексій, що стояв праворуч від мене, ледь помітно зітхнув. Він розумів тактику брата, але, здається, не повністю її поділяв.

​— Матвію, — тихо промовив Олексій, — ми маємо пройтися по специфіці логістики в горах. Тут є нюанси з подачею сніданків, коли снігопади блокують під’їзд до окремих терас.

​Матвій лише хмикнув, демонструючи повну байдужість до деталей, які не стосувалися його улюбленої теми «ідеального фасаду».

​— Я не збираюся обговорювати підноси, — кинув він. — Анастасіє, ти ж у нас тепер «експерт». Займися цим. Поясни їм, як не впустити престиж сім’ї разом із кавою.

​Це була спроба вколоти мене, поставити на місце після нашої ночі біля каміна. Він хотів показати, що я для нього — лише інструмент, якому можна скинути рутину.

​Я зробила крок вперед, виходячи з тіні братів. Усередині все тремтіло, але я згадала кожну годину, проведену з Ольгою Михайлівною в «Престижі», кожну інструкцію, яку я вивчила напам’ять, намагаючись довести самій собі, що я чогось варта.

​— Доброго ранку, — почала я. Мій голос прозвучав спокійно й чисто, що здивувало навіть мене саму. — Пане Олексію, якщо дозволите, я розробила схему перехресного зонування для сніданків.

​Олексій зацікавлено підняв брови.

— Прошу, Анастасіє. Слухаємо.

​Я підійшла до інтерактивної панелі й кількома дотиками вивела на екран карту поверхів. Протягом наступних десяти хвилин я говорила про таймінг, про температуру подачі страв у скляних боксах із підігрівом, про те, як персонал має реагувати на затримки поставок через негоду. Я не просто переказувала підручник — я пропонувала рішення, які робили роботу цих людей легшою, а перебування гостей — комфортнішим.

​Я бачила, як розслабляються плечі адміністраторів. Вони бачили в мені не просто «дружину власника», а людину, яка розуміє їхні труднощі.

​Коли я закінчила, у залі запала тиша. Але це була інша тиша — поважна.

​Я мимоволі глянула на Матвія. Він стояв нерухомо. Його очі були прикуті до мене, і в них я прочитала справжнє, непідробне здивування. Він не очікував, що дівчинка, яку він вважав «подарунком» у номері, здатна на таку структурність і професійну витримку. Він хотів щось сказати, його губи смикнулися, але він лише відвів погляд, знову одягаючи маску байдужості.

​— Непогано, — кинув він, але в його тоні відчувалася напружена боротьба з самим собою. Він не збирався хвалити мене вголос. — Можеш продовжувати в тому ж дусі. Олексію, я буду в барі, треба перевірити карту вин.

​Він розвернувся і вийшов із залу, залишивши після себе шлейф холодного роздратування.

​Олексій підійшов до мене. Він усміхався — і цього разу його посмішка була адресована мені як колезі, як людині, яка щойно виграла маленьку битву.

​— Це було блискуче, Асю, — тихо сказав він, так, щоб чула тільки я. — Ти вразила не тільки їх. Ти вразила мене. У тебе талант бачити систему там, де інші бачать хаос.

​— Дякую, Олексію. Я просто... я дуже старалася, — я відчула, як мої щоки починають горіти від незвичної похвали.

​— Я бачу. Знаєш, — він замислився на мить, — я хотів попросити тебе про допомогу. Мені потрібно провести аудит персоналу в господарському блоці, там є певні розбіжності у звітах. Я б хотів, щоб ти пішла зі мною. Твоє око помічає деталі, які ми з Матвієм часто пропускаємо через свою... — він зробив паузу, — специфіку сприйняття.

​Я подивилася в бік дверей, куди пішов Матвій. Знаючи його характер, моя співпраця з Олексієм викличе черговий спалах люті. Але я більше не хотіла бути просто тінню.

​— Я допоможу, — впевнено відповіла я. — Коли ми почнемо?

​— Зараз, якщо ти готова, — Олексій простягнув мені руку, запрошуючи до виходу.

​Ми вийшли із залу разом. Я відчувала на собі погляди персоналу — тепер це були погляди на рівного партнера. Але десь у глибині душі я розуміла: Матвій бачив наш вихід. І його мовчання було лише затишшям перед новим вибухом.