Розділ 35. Маски повертаються на світанку

​Свідомість поверталася до мене повільно, наче крізь густий туман. Перше, що я відчула — це тепло. Не те сухе й різке тепло від каміна, а живе, пульсуюче. Потім до моїх ніздрів долетів запах — суміш дорогого парфуму, тютюну та ледь вловимого аромату хвої.

​Я розплющила очі й не відразу зрозуміла, де перебуваю. Моя щока притискалася до чогось твердого, але водночас піддатливого. Я сфокусувала погляд і побачила перед собою білу тканину чоловічої сорочки. Під нею рівномірно підіймалися й опускалися міцні груди.

​Ми спали на килимі біля каміна, де вогонь уже давно перетворився на сірий попіл. Я не пам’ятала, як це сталося. Мабуть, втома й пережитий стрес просто вимкнули мене в якийсь момент, а Матвій… Матвій не пішов.

​Його рука важко лежала на моїй талії, притягуючи мене до себе, а підборіддя торкалося моєї маківки. Уві сні він не виглядав небезпечним. Його обличчя було розслабленим, розгладженим, майже вразливим. У цей момент він не був тим монстром, який зруйнував моє життя. Він був просто людиною, яка теж шукала тепла в холодну ніч.

​Раптом кімнату залило різке, холодне світло. Лампи на стелі спалахнули, змушуючи мене боляче зажмуритися. Дали електрику.

​Матвій здригнувся й миттєво розплющив очі. Я побачила, як у його погляді на частку секунди промайнула розгубленість, а потім… потім там наче опустилося залізне забороло. Він різко, майже грубо, відібрав свою руку й підхопився на ноги, відступаючи від мене на кілька кроків.

​— Світло дали, — процідив він, навіть не дивлячись у мій бік.

​Він почав гарячково застібати ґудзики на манжетах, які розстебнув увечері. Його рухи були різкими, нервовими. Він наче намагався фізично струсити з себе залишки нашої нічної близькості.

​— Матвію? — я піднялася з килима, поправляючи сукню. Мої пальці все ще тремтіли. — Що сталося?

​Він нарешті подивився на мене. Але це був не той чоловік, який вчора обіцяв, що жодна тінь мене не торкнеться. Це знову був той самий Матвій Волошин — зухвалий, холодний, із крижаним блиском у блакитних очах.

​— Нічого не сталося, Анастасіє, — відрізав він. — Просто ніч закінчилася. І твій напад паніки, сподіваюся, теж. Нам пора працювати. Через годину Олексій чекає нас у конференц-залі. Треба перевірити штат.

​Він розвернувся і пішов до ванної кімнати, грюкнувши дверима так, що я здригнулася.

​Я залишилася стояти посеред номера, відчуваючи себе розбитою вазою, яку намагалися склеїти, а потім знову кинули на підлогу. Я нічого не розуміла.

​Що з ним не так? Тут, у маєтку, він п’яним зізнавався, що ненавидить себе за свій вчинок у готелі, що я ні в чому не винна. Там, у «Престижі», він поводився як навіжений ревнивець, варто було Олексію підійти до мене ближче. Він рятував мене від тих мерзотників у номері, ризикуючи репутацією, а потім сварив мене за те, що я пішла туди сама… І вчора… він не пішов. Він залишився в темряві, щоб я не боялася.

​Він не безвідповідальний цинік. За цей час я побачила стільки його граней, що почала в них губитися. Він ховається за цією маскою жорстокості, як за щитом. Але чому? Чому йому так страшно бути просто людиною?

​Я притиснула долоні до обличчя. Можливо, мені справді варто припинити копатися в ньому? Можливо, найкраща стратегія — це просто робити свою справу. Ми тут для того, щоб підготувати «Едельвейс» до відкриття. Це — реальність. А те, що було вночі біля каміна — лише гра тіней, яка зникла з першим променем електричного світла.

​Я пішла до своєї валізи, щоб дістати робочий одяг. Більше ніяких щирих розмов. Більше ніякої вразливості. Якщо він хоче бачити в мені лише помічницю й «дружину для іміджу» — він це отримає.

​Але десь глибоко в душі я знала: я вже ніколи не зможу дивитися на нього, як раніше. Бо я бачила, що ховається за його криком. Там ховається такий самий страх, як і мій. Тільки він боїться не темряви, а світла, яке може викрити його справжнього.

​Через годину я вже стояла в холі, тримаючи в руках блокнот. Олексій уже був там, щось обговорюючи з шеф-кухарем. Матвій з’явився останнім, ідеально вбраний, зі скляним поглядом, у якому не було жодного нагадування про те, як він тримав мене за талію кілька годин тому.

​— Почнемо, — кинув він, проходячи повз мене, навіть не кивнувши.

​Гра почалася. І цього разу правила встановлював він.