Розділ 34. Темрява дитячих кошмарів

Ніч у горах не схожа на міську. Вона густа, важка і абсолютно непроглядна. Коли в «Едельвейсі» раптово зникло світло, я не відразу зрозуміла, що сталося. Тихий гул вентиляції, який до цього був моїм єдиним компаньйоном, обірвався на півслові. Запала тиша, від якої заклало вуха.

​Я сиділа на ліжку, і в ту ж мить відчула, як крижані лапи страху стиснули моє горло.

​Темрява.

​Для когось це просто відсутність світла. Для мене — це повернення в дитинство. У тісні стіни дитбудинку, де ніч була часом небезпеки. Де старші дівчата могли прийти, щоб відібрати останню іграшку, сховати твої речі або просто налякати до гикавки, насолоджуючись твоїм безсиллям. У темряві ти ніколи не знаєш, звідки прийде удар. Ти не знаєш, хто стоїть за твоєю спиною.

​Я судомно намацала телефон на тумбочці й увімкнула ліхтарик. Кволий промінь розрізав морок, вихоплюючи кути меблів, але це не допомагало. Тіні стали довшими, вони ламалися на стінах, перетворюючись на потвор. Моє дихання стало частим і поверхневим.

​— Матвію… — прошепотіла я, але голос підвів мене.

​Двері кабінету відчинилися, і в кімнату увійшов Матвій. Його телефон теж світився, і в цьому схрещеному промінні світла він виглядав величезним, майже нереальним.

​— Світло вибило, — спокійно сказав він. — Мабуть, автомати. Я піду, перевірю лічильник на щитку поверху.

​Він розвернувся, щоб вийти, і в цей момент паніка накрила мене з головою. Я зіскочила з ліжка, ледь не впустивши телефон.

​— Ні! — я вигукнула це надто голосно. — Не йди. Будь ласка, не залишай мене тут саму.

​Матвій зупинився. Його силует застиг у дверях. Він повільно повернувся до мене, підсвічуючи моє обличчя своїм ліхтариком. Я бачила, як він примружився, роздивляючись мої розширені зіниці та тремтячі руки.

​— Ти боїшся темряви? — у його голосі не було глузування. Лише дивне, приглушене здивування.

​— Будь ласка… — я не могла пояснити йому про дитбудинок. Не зараз. — Просто не залишай мене саму в цій порожнечі.

​Він мовчав кілька секунд, а потім повільно кивнув.

— Гаразд. Я буду тут.

​У двері номера несподівано постукали. Я здригнулася, ледь не скрикнувши.

— Це я, — почувся голос Олексія.

​Матвій відчинив двері. Олексій стояв на порозі, теж підсвічуючи шлях телефоном. Його обличчя було зосередженим.

​— Я перевірив загальний щиток, — сказав Олексій, переводячи погляд з брата на мене. Він миттєво помітив, як я стискаю ковдру в руках. — Схоже, проблема локальна, десь у проводці нашого крила. Тільки цього не вистачало в першу ж ніч. Я вже зателефонував техніку, він буде завтра вранці. Доведеться перечекати.

​Олексій зробив крок до мене, його голос пом’якшав.

— Асю, ти як? Потрібні свічки чи, можливо, хочеш перейти в мій номер? Там світло є, він на іншій лінії.

​Я відчула, як Матвій поруч зі мною напружився. Повітря між братами знову стало іскристим, навіть у цій непроглядній пітьмі.

​— Вона залишиться тут, — різко відрізав Матвій. — Я поруч.

​Олексій затримав на ньому погляд на кілька секунд довше, ніж потрібно, а потім кивнув.

— Добре. Якщо знадобиться допомога — ви знаєте, де мій номер. На добраніч.

​Він пішов, і звук його кроків швидко затих у коридорі. Знову тиша. Знову темрява.

​Матвій мовчав. Його телефон лежав на столику, спрямовуючи промінь ліхтарика в стелю, а сам він зосередився на каміні. Через кілька хвилин у кімнаті затріщали дрова — він розпалив вогонь. Помаранчеві відблиски почали танцювати на стінах, розганяючи найгустішу темряву в кутках.

​Але мені все одно було холодно. Той внутрішній холод, який не лікується ковдрою.

​Я повільно підвелася з ліжка. Кожен крок по підлозі здавався мені випробуванням, але світло від каміна притягувало, обіцяючи безпеку. Я підійшла ближче й сіла на пухнастий килим біля вогню. Не поруч із Матвієм, а трохи осторонь, так, щоб між нами залишався простір, але я могла відчувати його присутність.

​Він сидів у кріслі, спершись ліктями на коліна, і дивився на полум’я. В іскристому світлі каміна його обличчя здавалося висіченим із каменю, але в очах відбивався не спокій, а якась давня, прихована тривога.

​— Чому ти так боїшся? — тихо запитав він, не повертаючи голови. Його голос у цій тиші звучав незвично м’яко. — Це ж просто відсутність світла.

​Я обхопила свої коліна руками, дивлячись, як згорає поліно.

​— У дитбудинку темрява ніколи не була просто темрявою, — зізналася я. Слова давалися важко, але тиша готеля вимагала щирості. — Це був час, коли ти не належиш собі. Коли старші дівчата могли прийти, щоб налякати чи відібрати щось... У темряві ти не знаєш, звідки прийде удар. Ти завжди чекаєш на найгірше.

​Матвій нарешті повернув голову. Він подивився на мене — на мої плечі, що досі здригалися, на мої пальці, що судомно стискали тканину ковдри. Я чекала від нього цинічного зауваження про «важке дитинство», але він лише важко видихнув.

​— Тобі більше не треба чекати удару, Анастасіє, — сказав він. Це не було обіцянкою в стилі принца на білому коні. Це було ствердження факту, сухе й вагоме. — Принаймні, не в цій кімнаті.

​Він на мить завагався, наче хотів щось додати, але лише перевів погляд назад на вогонь.

​— Я тут. Я не піду, поки не дадуть світло. Просто грійся.

​Ми сиділи в тиші. Між нами було лише пів метра килима й величезна прірва минулого, але вперше в житті я відчула, що ця людина може бути моїм щитом, а не загрозою. Поволі заціпеніння в м’язах почало зникати. Від вогню йшло приємне тепло, а рівномірне дихання Матвія діяло як заспокійливе.

​Я не знала, як довго ми так просиділи. У цій гірській ізоляції час ніби зупинився. Але я точно знала одне: ця ніч у темряві змінила щось усередині мене набагато сильніше, ніж усі розмови при денному світлі.