Розділ 33. Відлуння шістдесят дев’ятого

Дорога до «Едельвейсу» здавалася мені шляхом у невідомість. Пейзаж за вікном змінювався: міський бетон поступався місцем густим хвойним лісам, а потім — величним, але холодним горам, чиї вершини ховалися в сірому тумані. В салоні автомобіля панувала така напружена тиша, що здавалося, ніби повітря можна розрізати ножем. Лише приглушена інструментальна музика з колонок створювала хоч якусь ілюзію спокою.

​Олексій був за кермом, зосереджений на серпантині. Матвій сидів поруч із ним, відкинувши голову на підголівник і заплющивши очі. Я ж на задньому сидінні відчувала себе зайвим елементом у цьому складному механізмі сім’ї Волошиних.

​Коли машина нарешті зупинилася перед головним входом «Едельвейсу», я мимоволі затримала подих. Готель був розкішним — камінь, скло і темне дерево ідеально вписувалися в гірський ландшафт. Але він був порожнім. Величезна будівля, розрахована на сотні гостей, зараз дихала самотністю. Тут були лише ми, кілька охоронців на постах та тиша, яка тиснула на вуха.

​— Приїхали, — коротко кинув Олексій, вимикаючи двигун.

​Ми вийшли з машини. Гірське повітря було таким холодним і чистим, що легені обпалювало при кожному вдиху. Охорона швидко підхопила наші валізи й понесла їх усередину.

​— Я буду в лівому крилі, номер 201, — сказав Олексій, забираючи свій кейс. — Мені треба перевірити систему безпеки та фінансовий вузол. Матвію, ваш номер… — він на мить завагався, глянувши на мене, — ваш номер 305. У правому крилі.

​— Зрозумів, — буркнув Матвій, навіть не дивлячись на брата.

​Він підхопив мене під лікоть і повів до ліфта. Його хватка була міцною, але вже не такою болючою, як раніше. Я йшла поруч, і моє серце з кожним поверхом піднімалося все вище до горла.

​Коли двері ліфта розійшлися на третьому поверсі, я побачила довгий коридор із м’яким килимовим покриттям, що приглушувало кроки. Матвій вставив картку в замок номера 305, і пролунало те саме знайоме клацання.

​Я переступила поріг і завмерла.

​Усередині був розкішний люкс. Панорамні вікна з видом на гори, величезне ліжко під важким балдахіном, м’які крісла біля каміна. Це не був готель «Престиж». І це точно не був номер 69. Але планування, запах свіжої постільної білизни та сама атмосфера готельної замкненості спрацювали як тригер.

​Перед очима на мить спалахнули кадри тієї ночі. Темрява, запах його парфумів, відчуття власної безпорадності…

​Я відчула, як мої пальці затремтіли. Жах накотився не через те, що мені доведеться ділити ліжко з Матвієм — ми вже спали під одним дахом у маєтку. Жах був у тому, що тут, у цьому відлюдному місці, ми були абсолютно одні. Жодних покоївок, жодного Анатолія Григоровича за стіною. Лише він і я. У просторі, який так нагадував початок мого особистого пекла.

​Матвій кинув свою куртку на крісло й обернувся. Побачивши мій стан — зблідле обличчя та заціпенілу позу — він завмер. Його погляд пом’якшав, хоча він і намагався це приховати.

​— Це не той номер, Анастасіє, — тихіше, ніж зазвичай, промовив він.

​Я здригнулася. Він зрозумів. Він прочитав мій страх так легко, ніби я була відкритою книгою.

​— Я знаю, — видавила я з себе, намагаючись опанувати тремтіння. — Просто… тут дуже схоже.

​Я пройшла до вікна, повертаючись до нього спиною. Величезні гори здавалися мовчазними свідками мого відчаю. Я знала, що Матвій змінився. Я пам’ятала його п’яні зізнання, де він винив себе за те, що зламав моє життя. Я пам’ятала його закривавлені кулаки, коли він рятував мене від тих потвор у 505-му. Я знала, що під цією маскою циніка ховається людина, яка здатна на захист.

​Але страх — це тварина, яка живе за власними правилами. Десь глибоко в підсвідомості все ще жив острах, що цей спокійний Матвій може зникнути, і знову з’явиться той, хто не чує благань.

​— Я не той чоловік, яким був місяць тому, — почула я його голос зовсім близько.

​Він підійшов ззаду, але не торкався мене. Я відчувала тепло, що виходило від нього, і це одночасно заспокоювало і лякало.

​— Ти врятував мене сьогодні, Матвію, — я нарешті обернулася, дивлячись йому в очі. — І я вдячна. Але мені все ще важко… бути в готелях.

​— Мені теж, — раптом зізнався він, і ця чесність була як удар під дих. — Щоразу, коли я бачу номерний знак на дверях, я згадую, яким виродком я був.

​Він відійшов до столика, де стояла пляшка води, і налив собі склянку. Його рухи були різкими, нервовими.

​— Ми тут, щоб працювати. Олексій буде занурений у папери, а ми маємо підготувати персонал і залу. Тут немає місця для… — він заткнувся, не бажаючи вимовляти слово «минуле». — Просто відпочивай. Я буду в кабінеті при номері. Не чіпатиму тебе.

​Він пішов у сусідню кімнату, залишивши мене одну посеред великої спальні. Я сіла на край ліжка, відчуваючи, як тиша порожнього готелю огортає мене. «Едельвейс» мав стати місцем нашого тріумфу як бізнес-пари, але поки що він здавався мені величезною кліткою, де луна нашого спільного болю ставала дедалі гучнішою.

​Я подивилася на зачинені двері кабінету. Матвій був там. Олексій — поверхом нижче. Ми троє в порожньому замку серед гір. І я знала, що ця ізоляція або вилікує нас, або остаточно знищить те, що ми так старанно намагалися побудувати.