Розділ 32. Перед штормом

Стіни готельного кабінету здавалися мені занадто вузькими. Повітря було просякнуте запахом дорогого тютюну, кави та... металевим присмаком крові, який, здавалося, досі переслідував Матвія. Мене все ще лихоманило. Я сиділа на краєчку шкіряного крісла, обхопивши себе руками, намагаючись зупинити дріж, що прошивала тіло.

​Матвій не знаходив собі місця. Він міряв кімнату швидкими кроками, наче загнаний звір у клітці. Його сорочка була розстебнута на кілька ґудзиків, волосся скуйовджене, а на кулаках знову проступила кров, змішуючись із залишками мого ранкового гриму.

​— Про що ти думала?! — раптом вибухнув він, зупиняючись прямо переді мною. Його голос гримів, вдаряючись об стіни. — Якого біса ти взагалі погодилася йти в той номер сама? Ти що, маленька дівчинка? Не розуміла, хто там сидить і чого вони хочуть?

​Я підняла на нього очі, відчуваючи, як усередині закипає образа.

​— Це моя робота, Матвію! — вигукнула я, і мій голос здригнувся. — Ольга Михайлівна сказала, що це VIP-клієнти. Я не могла відмовити. Я виконувала свої обов'язки! Звідки я могла знати, що вони... що вони такі?

​— Робота? — він саркастично всміхнувся, і в його очах спалахнула небезпечна іскра. — Працювати можна по-різному. Ти мала викликати охорону ще біля порога, а не заходити всередину і дозволяти зачиняти за собою двері!

​— Досить, Матвію, — спокійно, але твердо втрутився Олексій. Він стояв біля вікна, спостерігаючи за цією сценою. — Вона не винна. Вона намагалася бути професіоналом. Ти ж бачив, у якому вона стані. Твої крики зараз нічого не змінять.

​— О, звісно, наш благородний Олексій знову її захищає! — Матвій розвернувся до брата. — А якби я запізнився на хвилину? Ти б теж зараз говорив про «професіоналізм»?

​Я бачила, як Матвій стискає кулаки. Його гнів був його захистом. Він злякався. По-справжньому, до нестями злякався за мене, і тепер ця емоція виходила назовні єдиним доступним йому способом — через агресію.

​Двері відчинилися, і в кабінет увійшов Анатолій Григорович. Усі миттєво замовкли. Свекор пройшов до свого столу, сів і важким поглядом обвів нас усіх. Атмосфера стала крижаною.

​— Я чекаю на пояснення, — коротко кинув він. — Що це за бійня у VIP-секторі?

​Я глибоко вдихнула, намагаючись зібратися з думками.

​— Анатолію Григоровичу, постояльці 505-го номера замовили колекційний алкоголь і вимагали моєї присутності. Коли я зайшла, вони зачинили двері й... почали чіплятися. Погрожували, що це частина «сервісу».

​Матвій зробив крок вперед, випереджаючи будь-які запитання батька.

​— Ольга Михайлівна занепокоїлася, що Анастасії довго немає. Вона сказала, що та не відповідає і не подає сигналу через додаток. Я вирішив перевірити. Коли я зайшов... цей виродок тримав мою дружину на колінах. Я зробив те, що мав зробити будь-який чоловік на моєму місці.

​— Я був неподалік, — додав Олексій, підходячи ближче до столу. — коли Ольга Михайлівна повідомила мені, що Матвій пішов у 505-й. Поки я піднімався, інші постояльці, що проходили повз відчинені двері, побачили початок бійки й викликали охорону. Вони бачили, як Анастасія намагалася вирватися, а Матвій уже... виховував клієнтів.

​Анатолій Григорович мовчав довгу хвилину, барабанячи пальцями по стільниці. Його обличчя було непроникним.

​— Отже, — нарешті промовив він, дивлячись на Матвія. — З одного боку, я задоволений. Ти нарешті почав виявляти відповідальність за свою сім'ю і свою дружину. Але, чорт забирай, Матвію, не кулаками! Ми — Волошини. Ми нищимо ворогів юридично й фінансово, а не перетворюємо власний готель на ринг для боїв без правил.

​Він перевів погляд на мене.

​— Анастасіє, я приношу вибачення за те, що сталося в стінах мого закладу. Цих людей більше не існує для нашої мережі. Питання закрито.

​Свекор підвівся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

​— А тепер — збирайтеся. Цей інцидент лише підтверджує, що вам усім час змінити обстановку. Виїжджайте до «Едельвейсу» негайно. Там ви будете в безпеці, і там на вас чекає справжня робота. Олексію, проконтролюй, щоб усе пройшло без зайвого галасу в пресі.

​Ми вийшли з кабінету. Олексій на мить затримався біля мене, поклавши руку на плече.

— Все гаразд, Асю. Ми поруч. Більше ніхто тебе не образить.

​Матвій, який ішов попереду, різко зупинився і обернувся. Він нічого не сказав Олексію, але його погляд, кинутий на руку брата на моєму плечі, був гострішим за ніж. Потім він подивився на мене.

​— Йди збирайся, — буркнув він, відвертаючись. — Нам треба їхати.

​Я йшла за ними, відчуваючи дивну єдність цих двох таких різних чоловіків. Сьогодні вони обидва стали на мій захист. Один — тихим словом і логікою, інший — люттю й кров'ю. І я не знала, що з цього лякало мене більше в очікуванні поїздки до гірського готелю, де ми залишимося наодинці з нашими таємницями.