Розділ 30. Ціна сервісу

Останні дні в «Престижі» перед від’їздом до нового комплексу здавалися мені суцільним марафоном. Я намагалася впорядкувати справи, передати звіти й просто не думати про те, що незабаром моє життя знову зміниться. Гори, ізоляція, Матвій та Олексій поруч — від однієї думки про це ставало млосно.

​— Анастасіє, зачекайте, — Ольга Михайлівна наздогнала мене біля ліфтів. Вигляд у неї був спантеличений. — У нас запит із 505-го. VIP-зона.

​Я напружилася. VIP-номери завжди означали або дивні примхи, або проблеми.

​— Що трапилося?

​— Постояльці замовили колекційний коньяк. Дуже дорогий, із нашого приватного резерву. Але є нюанс… — вона завагалася, поправляючи окуляри. — Вони наполягають, щоб замовлення принесли саме ви. Не офіціант, не покоївка, а «помічниця керуючої». Я не знаю, чим викликана така цікавість до вашої персони, але це поважні клієнти, інвестори з столиці.

​Я відчула, як усередині все стислося.

​— Чому я?

​— Я не знаю, Анастасіє. Можливо, бачили вас у холі чи в ресторані. Виконайте це. Але… — вона понизила голос, — якщо відчуєте хоч натяк на дивну поведінку, негайно викликайте охорону. У вас є тривожна кнопка в робочому додатку.

​Я взяла тацю. Пляшка в кришталевому декантері виблискувала в променях ламп, наче рідке золото. Важкий аромат дорогого дерева й спирту лоскотав ніздрі. Я піднялася на поверх, намагаючись вгамувати серцебиття. «Це просто робота», — повторювала я собі.

​Двері 505-го номера відчинилися майже миттєво після мого стуку. На порозі стояв чоловік років тридцяти п'яти в білосніжному готельному халаті. Він оглянув мене з ніг до голови масним, оцінюючим поглядом і хижо посміхнувся.

​— О, а ось і наш ексклюзивний сервіс, — промовив він, відступаючи вбік і запрошуючи мене всередину. — Проходьте, не соромтеся.

​Щойно я переступила поріг, за моєю спиною пролунав сухий звук замка, що зачинявся. Клац. Цей звук ударив по моїх нервах, як електричний розряд.

​У вітальні номера було напівтемно. На широкому шкіряному дивані розвалився другий чоловік. Його халат був розхристаний настільки зухвало, що не залишав місця для сумнівів — під ним нічого не було. Він тримав у руках сигару й дивився на мене так, ніби я була десертом, який йому щойно подали.

​— Поставте сюди, красуне, — він вказав на низький столик прямо перед собою.

​Я підійшла, намагаючись не дивитися на його оголені ноги. Руки тремтіли, коли я опускала важку тацю.

​— Ваше замовлення. Бажаю приємного вечора, — я розвернулася, щоб піти, але шлях мені перегородив перший чоловік.

​— Куди ж ти так поспішаєш? — він налив коричневу рідину в келих і протягнув мені. — Випий з нами. За знайомство.

​— Дякую, я на роботі. Мені час іти, — мій голос звучав тонко, майже невпізнанно.

​Той, що сидів на дивані, раптом різко подався вперед. Перш ніж я встигла відскочити, його міцна рука вчепилася в моє зап'ястя й сіпнула на себе. Я не втримала рівновагу й впала прямо на диван поруч із ним.

​— Не ламайся, крихітко, — його голос став грубим, обволікаючим. — Ми знаємо, як тут усе влаштовано. У готелях такого класу «все включено» означає саме все. Нам сказали, що персонал виконує будь-які забаганки. Тож давай, покажи нам сервіс на вищому рівні.

​Я заціпеніла. Страх, холодний і липкий, паралізував м'язи. Спогади про ту ніч з Матвієм, про мою безпорадність, нахлинули з новою силою, засліплюючи мене. Я не могла навіть закричати.

​Його рука нахабно ковзнула під мою спідницю. Пальці вп’ялися в стегно, обпікаючи шкіру холодним цинізмом. Він почав підніматися вище, до сідниць, стискаючи моє тіло з такою силою, що на очах виступили сльози.

​— Будь ласка… відпустіть… — прошепотіла я, намагаючись вирватися, але його хватка була сталевою. — Я кликатиму на допомогу…

​— Клич, — засміявся той, що стояв біля дверей. — Тут чудова шумоізоляція. Та й хто повірить дівчині, яка сама прийшла в номер до двох чоловіків?

​Мене ривком пересадили на його коліна. Я відчувала його гарячу шкіру через тонку тканину своєї білизни, і це викликало в мене напад нудоти. Я благала, впираючись руками в його груди, але вони лише сильніше розважалися моїм відчаєм.

​— Ну ж бо, Анастасіє… чи як там тебе? — він притягнув моє обличчя до свого. — Зроби нам приємно, і ми залишимо такі чайові, що ти зможеш звільнитися з цього гадючника.

​Я заплющила очі, готуючись до найгіршого, коли раптом…

​Клац-клац.

​Звук ключа, що відчиняє замок, прорізав тишину кімнати. Двері з силою вдарилися об стіну, і на порозі з’явилася висока постать.

​Я розплющила очі, хапаючи ротом повітря. Світло з коридору засліпило мене на мить, але я миттєво впізнала цей силует. Матвій.