Розділ 29. Гра на публіку

Ресторан «Версаль» зустрів нас приглушеним світлом кришталевих люстр та тихим передзвоном дорогого посуду. Тут усе дихало грошима — великими, старими грошима, які не люблять шуму. Анатолій Григорович йшов попереду, впевнено розсікаючи простір, наче криголам.

​Біля нашого столика вже чекали партнери — двоє чоловіків у стриманих костюмах. Олексій, як справжній джентльмен, випередив офіціанта і м’яко відчинив переді мною важкі скляні двері. Коли ми підійшли до столу, він так само вишукано відсунув для мене стілець і допоміг сісти, ледь торкнувшись моїх плечей.

​Я опинилася в пастці — у золотій, розкішній пастці між двома братами. Зліва від мене сидів Олексій, від якого віяло спокоєм і впевненістю, а справа — Матвій, чия напруга відчувалася шкірою навіть через щільну тканину його піджака.

​— Знайомтеся, панове, — голос Анатолія Григоровича звучав урочисто. — Мої сини, Олексій та Матвій. І дружина Матвія — Анастасія.

​Один із партнерів, пан Громов, чоловік із гострим поглядом і неприємною посмішкою, примружився, розглядаючи мене.

​— Чарівна пара, — промовив він, пригубивши вино. — Але зізнатися, Анатолію, ваше весілля стало для всіх нас несподіванкою. Таке швидке, майже таємне... У бізнес-колах поповзли чутки, що це був імпульсивний крок. А імпульсивність — не найкраща риса для спадкоємця такої імперії, чи не так?

​Я відчула, як у мене похололо в животі. Питання зависло в повітрі, важке й липке. Анатолій Григорович ледь помітно стиснув щелепи, але Матвій зреагував швидше.

​— Чутки — це їжа для тих, кому немає чого робити, пане Громов, — раптом промовив Матвій.

​Він не просто заговорив. Він простягнув руку і поклав її мені на плече, притягуючи до себе. Його пальці, ті самі, які я так ретельно маскувала сьогодні гримом, міцно стиснули мою бретельку. Це був не ніжний жест. Це було маркування власності.

​— Коли зустрічаєш жінку, яка перевертає твій світ, чекати — це злочин, — продовжував він, дивлячись прямо в очі Громову.

​Він нахилився до мене і легким, майже невагомим рухом торкнувся губами моєї скроні. Я мимоволі здригнулася. Моє тіло все ще пам’ятало ту ніч, і кожен його дотик відгукувався всередині глухим ударом тривоги. Матвій відчув це — я побачила, як на мить звузилися його зіниці, коли він помітив мою реакцію. Його рука на моєму плечі стала ще важчою, майже владною.

​— Бачите? Вона досі соромиться моїх почуттів, — з напівпосмішкою додав він, не відпускаючи мене.

​Олексій збоку тихо поставив келих на стіл. Я відчула, як від нього виходить холодна хвиля незадоволення, але він лише ввічливо посміхнувся партнерам.

​— Кохання не терпить протоколів, — м’яко втрутився Олексій, переводячи тему. — Але давайте повернемося до справ. Ми зібралися тут не лише для того, щоб обговорювати сімейні новини. Батько згадував про наш новий проект.

​Анатолій Григорович вдячно кивнув старшому сину.

​— Саме так. Ми на фінішній прямій перед відкриттям готельно-ресторанного комплексу екстракласу «Едельвейс». Це інша область, гірський масив, закрита територія. Об’єкт майже готовий, залишилися технічні моменти та фінальна перевірка сервісу.

​— Це амбітно, — зауважив Громов. — І хто ж очолить цей проект на місці?

​— Обидва мої сини, — відрізав Анатолій. — Олексій займеться фінансовою структурою та безпекою, а Матвій — маркетингом та впровадженням стандартів сервісу. Вони виїжджають туди за кілька днів, щоб особисто проконтролювати відкриття.

​Я завмерла. Про це мені ніхто не говорив. Кілька днів? В іншому місті?

​— Анастасія, звісно, поїде з чоловіком, — додав свекор, дивлячись на мене так, ніби я була частиною багажу. — Її досвід у «Престижі», хоч і короткий, уже показав непогані результати. Вона допоможе Матвію з персоналом.

​Матвій знову торкнувся моєї руки, цього разу переплітаючи свої пальці з моїми над столом. Його долоня була гарячою, і я відчувала, як під шаром моєї пудри і тонального крему його збиті кісточки пальців впиваються в мою шкіру.

​— Ми будемо ідеальною командою, чи не так, люба? — прошепотів він мені на вухо так, щоб чули партнери.

​Я вичавила з себе посмішку, хоча в голові пульсувала лише одна думка: ми їдемо. Далеко від цього дому, від звичних стін. Утрьох. Я, Олексій і Матвій. У закритий комплекс, де не буде куди тікати.

​Вечеря тривала, чоловіки обговорювали логістику та інвестиції, а я відчувала, як під столом рука Матвія продовжує стискати мою. Це була демонстрація для партнерів, але для мене це виглядало як початок нової глави мого полону. Тільки тепер декорації мали змінитися на холодні гори та пусті зали нового готелю, де тиша може бути ще небезпечнішою за крики.