Розділ 28. Маски та оксамит

Ранок почався з офіційного виклику до кабінету Анатолія Григоровича. Господар дому не любив розпилятися на дрібниці, тому його тон не залишав місця для дискусій.

​— Сьогодні о сьомій вечора у нас ділова вечеря в ресторані «Версаль», — оголосив він, не відриваючись від фінансового звіту. — Будемо ми з Олексієм, ти, Анастасіє, і Матвій. Приїдуть партнери з Європи. Нам потрібно не просто підтвердити репутацію сім’ї, а показати, що Волошини — це моноліт. Щасливий шлюб одного зі спадкоємців — найкраща гарантія стабільності для інвесторів.

​Я лише кивнула. Мені не треба було пояснювати, наскільки високі ставки. Те, що сталося в номері 69, назавжди залишиться темною плямою в моїй пам’яті, але для світу ми мали бути картинкою з глянцю.

​Проте була одна проблема. Матвій.

​Коли ми повернулися до нашої спальні, я побачила, як він розглядає свої руки. На кісточках фалангів пальців запеклася суха темна кірочка, навколо якої розлилася болюча рожева пухлина. Бійка в клубі залишила слід, який неможливо пояснити «випадковим ударом дверима».

​— Якщо батько побачить твої руки, версія про зачинені двері розсиплеться за секунду, — тихо сказала я, підходячи до нього.

​Матвій скривився, стиснувши кулаки, але тут же розслабив їх, шикнувши від тупого болю.

​— І що ти пропонуєш? Одягнути рукавички в ресторан? — огризнувся він, хоча в голосі вже не було колишньої отрути.

​— Сідай, — я вказала на стілець і дістала свою косметичку. — Я спробую це замаскувати.

​Він здивовано підняв брови, але слухняно сів. Я опустилася на коліна перед ним, розкладаючи свій арсенал: жирний крем, щільний коректор, тональну основу.

​Спочатку я нанесла крем, щоб зволожити пошкоджену шкіру, потім почала точково вбивати щільний коректор у кожну тріщинку. Я не намагалася зробити це красиво — я робила це непомітно. Матвій сидів нерухомо. Я відчувала його погляд на своїй маківці, відчувала, як він затамував подих, коли мої пальці торкалися його гарячої шкіри.

​— Тонким шаром… — нашіптувала я сама собі, розтушовуючи тональний крем. — Тепер пудра, щоб прибрати блиск і закріпити.

​Коли я закінчила, його руки виглядали майже ідеально. Тільки якщо придивлятися впритул під лупою, можна було помітити нерівності рельєфу.

​— Готово, — я підняла очі й наткнулася на його дивний, застиглий погляд.

​— Ти… — він завагався, — ти стаєш професійною спільницею, Анастасіє.

​— Я просто виживаю, Матвію, — відповіла я, підводячись. — Тепер твоя черга. Одягайся.

​Я пішла до вбиральні, де на вішаку вже чекала сукня. Чорна, з важкого атласного шовку, на тонких бретельках, що нагадували ниточки. Вона була лаконічною, але розріз на лівому стегні надавав їй небезпечної елегантності. Цю сукню обирала не я — її прислали за розпорядженням Анатолія Григоровича згідно з дрес-кодом вечора.

​Коли я нарешті застебнула останню змійку і взула туфлі на шпильці, моє відображення в дзеркалі здалося мені чужим. Це була не та дівчинка з дитбудинку. Це була пані Волошина. Холодна, вишукана, з ідеальним макіяжем, що приховував усю мою втому.

​Я вийшла до вітальні, де вже зібралися всі чоловіки. Вони стояли біля сходів, троє Волошиних, наче три вежі з чорного граніту. Кожен у бездоганному костюмі, кожен — втілення сили.

​Першим мене помітив Анатолій Григорович. Він повільно оглянув мене з ніг до голови, і в його очах промайнуло схвалення.

— Гідно, — коротко кинув він. Це був найвищий комплімент від цієї людини.

​Олексій зробив крок назустріч, і на його обличчі з’явилася щира, тепла усмішка.

— Тобі дуже личить цей образ, Асю. Ти виглядаєш неймовірно. Взагалі… ти сьогодні просто прекрасна.

​Його слова зігріли мене, але я мимоволі перевела погляд на Матвія. Він мовчав. Його обличчя було непроникним, як маска, але очі… Вони буквально пропалювали мене. У цьому погляді було все: і злість за те, що я так гарно виглядаю, і щось схоже на голод, і те саме затамоване захоплення, яке він так відчайдушно намагався приховати за мовчанням. Він стиснув руки в кишенях — я знала, що він перевіряє мій «грим».

​— Нам пора, — нарешті видавив із себе Матвій, першим прямуючи до виходу.

​Ми поїхали до ресторану. Вечеря обіцяла бути ідеальною виставою, де кожен мав свою роль. Але я відчувала, що під цією чорною сукнею і під шаром гриму на руках Матвія все ще пульсує жива рана, яка будь-якої миті може відкритися знову.