Розділ 27. Кришталевий фінал

Вечір опустився на місто м’яким синім оксамитом. Тераса «Престижу» перетворилася на казковий сад: вогні ліхтариків мерехтіли, наче приборкані світлячки, а аромат троянд від нашого з Матвієм «серця» став ще густішим. Усе було готово. Гості готелю проходили повз, захоплено розглядаючи декорацію, фотографувалися, але ніхто — навіть персонал — не знав, що це лише сцена для головної події.

​Я стояла в тіні колони, тримаючи в руках планшет, і краєм ока стежила за входом. Матвій, як не дивно, не пішов додому. Він стояв неподалік, спершись на перила, і робив вигляд, що переглядає щось у телефоні, але я бачила, що він теж чекає.

​Нарешті з’явилися вони. Артур виглядав блідим, як полотно, а його дівчина, чарівна брюнетка в легкій сукні, безтурботно сміялася, розглядаючи вогні нічного міста.

​— Дивись, яка краса! — вигукнула вона, помітивши фотозону. — Давай сфотографуємося?

​— Так… так, звісно, — голос Артура здригнувся.

​Вони підійшли до квіткового серця. Це був момент «ікс». Артур поліз у кишеню піджака, його рука затрималася там на секунду… і раптом його обличчя витягнулося. Він почав гарячково обмацувати себе. Спочатку одну кишеню, потім іншу. Його рухи ставали дедалі хаотичнішими.

​Він подивився в мій бік. В його очах був такий жах, що в мене холодок пробіг по спині. Він ледь помітно хитнув головою. Каблучки не було.

​Катастрофа.

​Артур щось пробурмотів дівчині про «забутий телефон» і відійшов на кілька кроків до мене, задихаючись від паніки.

​— Її немає... каблучки, — прошепотів він, і я побачила, як у нього тремтять губи. — Я… я не знаю, як це сталося. Можливо, випала в таксі або в холі. Все пропало. Вона чекає. Я не можу…

​— Тихше, Артуре, заспокойтеся, — я намагалася говорити впевнено, хоча в самої серце калатало. — Подивіться ще раз.

​— Немає! Я перевірив десять разів! — він був на межі істерики.

​Раптом поруч зі мною, наче з-під землі, виріс Матвій. Він чув усе. Його обличчя було зосередженим, без тіні звичної насмішки.

​— Скільки у нас часу? — коротко запитав він.

​— Хвилина, максимум дві, — відповіла я, дивлячись на дівчину, яка вже почала здивовано озиратися.

​— Я не встигну в магазин, навіть якщо вижену машину на тротуар, — Матвій примружився, швидко оцінюючи ситуацію. Потім він раптом глянув на мене, і в його очах спалахнула ідея. — Анастасіє, пам’ятаєш ту нитку з кришталем, що заплуталася у твоєму волоссі?

​Я не розуміла, до чого він веде, але кивнула.

​— Артуре, слухай сюди, — Матвій схопив хлопця за плече, приводячи його до тями. — Зараз ти підходиш до неї. Робиш пропозицію. Але замість каблучки… Анастасіє, зніми ту кришталеву підвіску з центру серця. Швидко!

​Я миттєво зрозуміла задум. Це була імпровізація на межі фолу, але єдина можлива. Я підбігла до фотозони, вдаючи, що поправляю квіти, і непомітно зірвала одну з гранованих кришталевих крапель, що висіла на тонкій сріблястій нитці.

​Матвій уже стояв біля Артура, непомітно передаючи йому підвіску, затиснуту в кулаці.

​— Скажи, що це символ твого серця, а справжню каблучку ви оберете разом завтра, бо ти хочеш, щоб вона була ідеальною, як і цей вечір, — прошепотів Матвій. — Вона акторка чи людина? Вона оцінить жест. Давай!

​Артур глибоко вдихнув, розправив плечі й повернувся до дівчини.

​— Юлю, — покликав він.

​Дівчина повернулася. Артур повільно став на одне коліно прямо біля квіткового серця. Весь ресторан на терасі затих. Люди почали підійматися зі своїх місць, діставати телефони.

​— Я так нервував сьогодні, що зрозумів одну річ, — голос Артура зміцнів. — Жоден камінь у світі не вартий твого «так». Я хотів подарувати тобі ідеальну каблучку, але зрозумів, що хочу, щоб ми обрали її разом. А зараз… прийми цей символ мого серця.

​Він розкрив долоню, на якій виблискував кришталь у світлі ліхтариків. Це виглядало напрочуд романтично і щиро. Набагато щиріше, ніж просто холодна коробочка з діамантом.

​— Юлю, ти вийдеш за мене?

​Дівчина сплеснула руками, її очі заблищали від сліз.

​— Так! — крикнула вона. — Звісно, так!

​Тераса вибухнула аплодисментами. Офіціанти, навчені Ольгою Михайлівною, миттєво винесли шампанське.

​Я стояла осторонь, відчуваючи, як з моїх плечей падає величезна гора. Я була втомлена, але неймовірно горда. Ми врятували цей вечір.

​— Непогано спрацьовано, Волошина, — промовив Матвій зовсім поруч.

​Я обернулася. Він дивився на щасливу пару з якоюсь дивною сумішшю заздрості та полегшення.

​— Це була твоя ідея, Матвію, — чесно сказала я. — Ти врятував його.

​Він знизав плечима, намагаючись повернути собі звичний байдужий вигляд, але я помітила, як розслабилися його плечі.

​— Просто не хотів, щоб твої старання з цими кущами пішли прахом, — він кивнув на фотозону. — І… знаєш, бачити когось на колінах з кришталем у руках — це краще, ніж бачити черговий скандал.

​Ми стояли в тиші, спостерігаючи за чужим щастям. В цей момент я відчула, що стіна між нами стала ще трохи нижчою. Ми не були друзями, ми не були справжнім подружжям, але ми стали командою. Хоча б на одну ніч.

​— Ходімо додому, Анастасіє, — сказав він, і цього разу в його голосі не було наказу. Лише втома. — Досить на сьогодні романтики.

​Я кивнула, йдучи за ним до ліфта. Моє серце все ще калатало, і я ловила себе на думці, що цей вечір я теж не забуду. Бо в ньому був не тільки кришталь Артура, а й несподівана, така незвична надійність Матвія.