Розділ 25. Щит із брехні

Ранок вдерся в кімнату крізь нещільно закриті штори, розрізаючи напівтемряву гострими лезами світла. Я прокинулася першою. Голова гула від недосипу, а перед очима все ще стояло розбите обличчя Матвія і його гарячі, плутані вибачення.

​Він спав на іншому боці ліжка, відвернувшись до стіни. Його дихання було важким, переривчастим. Я швидко привела себе до ладу, нанесла трохи більше консилера під очі, щоб приховати втому, і спустилася вниз.

​В їдальні вже панувала звична напружена атмосфера. Анатолій Григорович сидів на чолі столу, вивчаючи якісь папери, а Олексій повільно пив каву. Побачивши мене, Олексій на мить завмер. Його очі шукали відповідь на німе питання: «Як усе пройшло? Чи він нічого не накоїв?»

​— Доброго ранку, — тихо промовила я, сідаючи на своє місце.

​— Доброго ранку, Анастасіє, — сухо відгукнувся свекор, не піднімаючи голови. — А де мій син? Чому твій чоловік не спустився разом із тобою?

​— Він ще спить, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав рівно.

​Анатолій Григорович нарешті відклав папери й глянув на годинник на зап’ясті.

​— Спить? Здається, Матвій забуває, що у нього є робота. Весілля — це не привід для безстрокової відпустки. Особливо зараз, коли в «Престижі» сезон.

​Я відчула, як під столом мої пальці стиснулися в замок. Олексій кинув на мене застережливий погляд, але промовчав.

​За хвилину почулися кроки. Важкі, невпевнені. У дверях з’явився Матвій. Він виглядав жахливо: блідий, із темними колами під очима, руки глибоко запхав у кишені штанів. Він намагався триматися прямо, але було видно, що кожен крок дається йому з зусиллям.

​Він сів за стіл, уникаючи мого погляду. Наче вчорашньої ночі, його сліз на моєму плечі та тих хрипких вибачень ніколи не існувало.

​Анатолій Григорович пильно вдивився в обличчя сина. Його очі звузилися, а обличчя почало наливатися гнівом.

​— Це що таке? — голос свекра пролунав як гуркіт грому. — Матвію, що з твоїм обличчям? Звідки ця розбита брова?

​Матвій на секунду завагався. Він відкрив рота, намагаючись щось придумати, але його затьмарений похміллям мозок явно давав збої.

​— Це… я… — почав він, запинаючись.

​— Це я його вдарила, — раптом випалила я, перебиваючи його.

​У їдальні запала така тиша, що було чути, як цокає годинник у холі. Олексій ледь не поперхнувся кавою, а Анатолій Григорович здивовано витріщився на мене. Матвій теж підняв голову, дивлячись на мене з німим шоком.

​— Прошу? — перепитав свекор, вигнувши брову. — Ти його вдарила?

​— Випадково, — я швидко додала, намагаючись надати голосу щирої ніяковості. — Вночі я не вмикала світло, було зовсім темно. Я заходила до спальні, а Матвій саме виходив… і я так різко відчинила двері, що влучила йому прямо в обличчя. Я дуже перелякалася.

​Я опустила очі, вдаючи сором. Це була слабка версія, але вона пояснювала травму на обличчі, не згадуючи про клуб і бійку.

​Анатолій Григорович ще кілька секунд вивчав мене своїм важким поглядом. Він явно сумнівався, але моя беззахисна постава і спокійний тон, здається, подіяли.

​— Тобі треба бути обережнішою, Анастасіє. А тобі, Матвію, — уважнішим, — нарешті промовив він. — Гаразд. Сідайте снідати.

​Матвій, усе ще приголомшений моєю брехнею, мимоволі витягнув праву руку з кишені, щоб взяти склянку з водою. Я миттєво помітила його розбиті, синьо-чорні кісточки пальців. Якщо батько це побачить — версія з дверима розсиплеться в прах.

​Я різко підвелася зі стільця, мало не перекинувши свій прилад, і швидко обійшла стіл, стаючи прямо перед Матвієм, перекриваючи його постать від очей Анатолія Григоровича.

​— Нам уже пора, — сказала я, дивлячись на Матвія з виразом, який не залишав місця для суперечок. — Робота чекає, і ми вже запізнюємося.

​Я відчула, як Матвій напружився за моєю спиною, але він швидко зрозумів мій маневр і знову сховав руку. Я повернулася до Олексія, у моїх очах було німе благання.

​— Олексію, ви поїдете з нами зараз чи пізніше? — запитала я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів.

​Олексій миттєво зорієнтувався. Він поставив чашку і теж підвівся, поправляючи піджак.

​— Так, я поїду з вами. Мені якраз потрібно обговорити з Матвієм кілька фінансових звітів по дорозі.

​Ми вийшли з їдальні під важким поглядом свекра. Тільки коли двері холу зачинилися за нами, я змогла нарешті видихнути.

​Матвій зупинився біля машини. Він дивився на мене так, ніби я була якоюсь інопланетною істотою. У його погляді змішалися сором, нерозуміння і щось дуже схоже на вдячність, яку він боявся визнати.

​— Навіщо ти це зробила? — тихо запитав він, уникаючи зустрічатися зі мною очима.

​— Бо я не хочу знову збирати твої речі, якщо батько виставить тебе за двері, — відрізала я, сідаючи в машину. — Їдемо. Робота — це єдине, що може нас зараз врятувати.

​Я бачила, як Олексій схвально кивнув мені, сідаючи за кермо. Ми виїхали з маєтку, і я знала: цей день у готелі буде ще важчим за попередній. Але тепер у нас була спільна таємниця. І це лякало мене не менше, ніж сама брехня.