Розділ 24. У полоні істини

Дорога додому здавалася нескінченною. Тишу в салоні машини порушувало лише важке, переривчасте дихання Матвія та шурхіт шин по асфальту. Олексій загнав автомобіль у гараж, минаючи головний вхід. Ми обоє розуміли: якщо Анатолій Григорович побачить сина в такому стані, медовий місяць в Італії змінить тюремна камера або повне вигнання.

​— Допоможи мені, — кинув Олексій, перекидаючи руку брата через своє плече.

​Я підхопила Матвія з іншого боку. Він був важким, гарячим і пахнув залізом та горілкою. Ми майже волокли його сходами, завмираючи від кожного скрипу підлоги. Нарешті — двері спальні. Олексій опустив брата на край ліжка.

​— Далі я сама, — прошепотіла я, дивлячись на розбите обличчя Матвія. — Йдіть, Олексію. Якщо батько прокинеться, ви маєте бути у себе, ніби нічого не сталося.

​Олексій вагався, переводячи погляд з мене на закривавленого брата.

— Ти впевнена? Він може бути агресивним.

— Зараз він просто поранена людина, — я похитала головою. — Йдіть.

​Коли двері за Олексієм зачинилися, я залишилася наодинці з чоловіком, який зруйнував моє життя. Матвій напівлежав, закинувши голову. Його біла сорочка була розірвана і вкрита темними плямами.

​Я почала знімати з нього одяг. Пальці тремтіли, коли я розстібала ґудзики. Мені потрібно було негайно сховати ці речі, запрати кров, щоб вранці жодна покоївка не запідозрила бійку. Коли я стягнула з нього сорочку, він раптом схопив мене за зап’ястя. Не грубо, як раніше, а так, ніби падав у прірву і шукав опору.

​Я принесла аптечку і сіла поруч на край ліжка. Намочила ватний диск антисептиком і обережно торкнулася розбитої брови.

​— Ш-ш-ш… — прошипів він, розплющуючи одне око. Погляд був каламутним, п’яним, але в ньому не було тієї звичної крижаної люті.

​— Потерпи, — тихо сказала я.

​— Ася… — видихнув він, і я здригнулася від того, як м’яко це прозвучало. — Вибач. Анастасія. Я пам’ятаю… ти заборонила.

​Він видав дивний звук, схожий на схлип чи сміх.

​— Я такий виродок, правда? Ти ж так про мене думаєш?

​Я мовчала, зосереджено вимиваючи бруд із рани.

​— Я ж бачив тебе тоді… — він заговорив швидко, слова плуталися, наповзали одне на одне. — У тому номері. Друзі сказали… «подарунок». Я думав… ескорт, лялька без душі. Я не знав, Асю. Я клянуся, я не знав, що ти — це ти. Що ти справжня.

​Він раптом подався вперед, обпалюючи моє обличчя гарячим подихом.

​— Якби я міг повернути… — його голос зірвався. — Я б не торкнувся тебе. Я б просто пішов. А тепер я бачу тебе щодня і ненавиджу себе. Не тебе, чуєш? Себе! За те, що я зробив тебе своєю в’язкою. За те, що ти ні в чому не винна, а страждаєш більше за всіх.

​Я застигла з ватою в руках. Серце калатало десь у горлі. Це був не той Матвій, який знущався з мене в ліфті. Це була оголена, понівечена сповідь людини, яка сама себе зацькувала.

​— Навчи мене, — він раптом уткнувся лобом у моє плече. — Навчи мене бути таким, як Олексій. Відповідати за щось. Бо я тільки руйную. Все, до чого торкаюся… перетворюється на попіл.

​Я відчула, як на мою шкіру впало щось гаряче. Він плакав? Матвій Волошин плакав на моєму плечі?

​— Ти нічого мені не винна, — пробурмотів він, заплющуючи очі. — Але не йди до нього. Не дивися на нього так, як сьогодні на кухні… Будь ласка. Асю, ти мені…

​Він не договорив. Його голова стала важкою, дихання вирівнялося, ставши глибоким і хрипким. Він заснув прямо на моєму плечі.

​Я сиділа нерухомо в напівтемряві спальні. У моїх руках був закривавлений ватний диск, а на плечі — мій ворог, який щойно відкрив мені свою понівечену душу. Він не пам’ятатиме цього вранці. Він знову одягне маску циніка й грубіяна. Але я вже знала, що ховається за цим фасадом.

​І це знання лякало мене більше, ніж його гнів.