Розділ 23. Бруд і кров

Клуб зустрів нас неоновим світлом, що боляче било по очах, і глухими ударами басів, від яких вібрувало десь у горлі. Олексій навіть не паркувався — просто кинув машину біля входу, ледь не знісши огорожу. Я ледве встигала за його широкими кроками.

​Біля масивних дверей нас уже чекав чоловік у дорогій, але розхристаній сорочці. Його обличчя було блідим, а руки знервовано смикали запальничку. Побачивши Олексія, він помітно видихнув.

​— Де він? — коротко кинув Олексій, навіть не вітаючись. Повітря навколо нього буквально іскрило від люті.

​— Там, у VIP-зоні, за ширмами, — знайомий махнув рукою всередину, прилаштовуючись поруч із нами. — Олексію, я намагався. Клянуся. Один раз я його відтягнув, замкнув у вбиральні, але він вибив двері й знову поліз. Він наче з ланцюга зірвався.

​Ми майже бігли крізь натовп, що танцював, не помічаючи нічого навколо. Запах поту, алкоголю та дешевого диму забивав легені.

​— З чого все почалося? — голос Олексія звучав як удар батога. — Хто той другий?

​— Та такий самий мажор, як і ми, — знайомий знизав плечима, намагаючись не перечепитися через дріт. — Хрін його знає, що сталося. Той хлопець нічого такого не зробив, просто повз проходив, щось прокоментував про «золоту молодь»… Матвій накинувся на нього, як бик на червону ганчірку. Я знаю твого брата, Олексію, знаю, що він не подарунок, але щоб ось так, без суттєвої причини, з кулаками на першого ліпшого… На нього це не схоже. Це якась дика агресія.

​Ми влетіли в зону, відгороджену важкими оксамитовими шторами. Музика тут стала тихішою, але звуки, які я почула, були набагато страшнішими за будь-який біт. Глухі удари плоті об плоть. Хрипке дихання. Чийсь зойк.

​У центрі майданчика, на перекинутому шкіряному дивані, відбувалося щось жахливе. Матвій сидів верхи на якомусь хлопцеві, який уже майже не чинив опору, і з якоюсь механічною, страшною жорстокістю вгачував кулаки в його закривавлене обличчя.

​— Матвію! Зупинись! — закричав Олексій.

​Він і його знайомий миттєво кинулися вперед. Вони вхопили Матвія під пахви, намагаючись відтягнути його. Матвій ричав, виривався, його обличчя було забризкане чужою — а може, й своєю — кров’ю. Очі були зовсім дикими, зіниці розширені до самих країв.

​— Пустіть! Я вб’ю його! Я його знищу! — кричав він, випльовуючи слова разом із кривавою піною.

​Олексій тримав його мертвою хваткою, але Матвій був сильнішим за рахунок адреналіну. Він мало не відкинув брата до стіни, продовжуючи рватися до своєї жертви, яка намагалася відповзти вбік.

​Я стояла осторонь, заціпенівши від жаху. Це не був той Матвій, якого я знала. Це була стихія руйнування. І я раптом зрозуміла: він б’є не цього хлопця. Він б’є своє життя. Свого батька. Мене. Свою провину, яку він не міг винести.

​Я не знаю, що мною керувало. Страх за Олексія, якого Матвій міг випадково покалічити, чи якась дивна жалість до цього розгубленого звіра. Я зробила крок вперед, у самий епіцентр хаосу.

​— Матвію! — мій голос був не гучним, але в ньому було щось таке, що змусило його на секунду завмерти.

​Він обернувся. Погляд його був мутним, несамовитим. Він дивився на мене так, наче не впізнавав.

​— Матвію, досить, — я підійшла ближче, незважаючи на те, що Олексій кричав мені відійти. Я простягнула руку і торкнулася його плеча. Воно було твердим, як камінь. — Подивися на мене. Все закінчилося. Ходімо звідси.

​Він важко дихав, його груди ходили ходором. Руки, збиті в кров, усе ще були стиснуті в кулаки. Але в його очах почало з’являтися щось людське. Усвідомлення.

​— Ти… — прохрипів він. — Що ти тут робиш?

​— Ми приїхали за тобою. Будь ласка, Матвію. Ти ж не хочеш, щоб батько побачив це?

​Це ім’я подіяло як холодний душ. Він раптом обм’як у руках Олексія. Гнів почав виходити з нього, залишаючи по собі лише бруд і втому.

​— Виведіть його через чорний хід, — наказав Олексій знайомому, важко дихаючи. — Я розберуся з тим хлопцем і адміністрацією. Асю, йди з ними до машини. Не відпускай його.

​Ми тягли Матвія через службові коридори. Він ледь переставляв ноги, чіпляючись за мене та спільного друга. Від нього тхнуло залізом і дешевим пійлом. Коли ми нарешті запхнули його на заднє сидіння машини Олексія, він просто впав на шкіру, закинувши голову.

​Я сіла поруч, намагаючись знайти хоча б якісь серветки.

​— Навіщо… — пробурмотів він, не розплющуючи очей. Кров з розбитої брови почала заливати йому повіку. — Навіщо ти приїхала? Тобі ж краще, коли я здохну десь під забором.

​— Замовкни, Матвію, — я почала обережно витирати кров з його обличчя. Мої пальці тремтіли, але я змушувала себе продовжувати. — Просто замовкни і дихай.

​Він раптом перехопив мою руку своїми закривавленими пальцями. Його хватка не була болючою — вона була відчайдушною.

​— Ти мене ненавидиш, — сказав він, і в його голосі було стільки болю, що мені стало страшно. — Весь світ мене ненавидить. А Олексій… він такий правильний. Він тебе врятує, так?

​Я нічого не відповіла. Я просто продовжувала витирати його обличчя, відчуваючи, як тепла кров бруднить мою кофту. В цей момент я не бачила в ньому монстра. Я бачила людину, яка сама себе заперла в пекло і тепер випалювала все навколо, щоб не згоріти на самоті.

​Підійшов Олексій, різко сів за кермо і, не сказавши ні слова, рвонув машину з місця. Ми поверталися додому. Але я знала: ця ніч ще не закінчилася. І ранок для Матвія буде набагато страшнішим за будь-яку бійку.