Розділ 22. Поклик нічної темряви

Ніч розлилася по маєтку Волошиних густим чорнилом. Після скандалу в спальні повітря в будинку, здавалося, стало електричним. Я намагалася заснути, але перед очима все ще стояв гнівний вираз обличчя Матвія та спокійний, але рішучий погляд Олексія. Новий телефон, покладений на тумбочку, здавався мені маленьким маяком у цій темряві, але його світло не гріло.

​Шлунок знову нагадав про себе порожнечею. Я тихо вислизнула з кімнати й спустилася на кухню. Налила собі склянку води, але пити не хотілося. Я просто сиділа в напівтемряві, дивлячись на те, як місячне світло ламається на стільниці.

​Раптом з боку вітальні почувся різкий звук — наче щось важке кинули на стіл. Потім — швидкі, важкі кроки. Шурхіт одягу.

​Я вийшла з кухні, намагаючись не шуміти. У вітальні, освітленій лише слабкими нічними лампами, я побачила Олексія. Він стояв біля скляного столика, судомно хапаючи ключі від машини. Його обличчя було таким, яким я його ніколи не бачила: брови зведені до перенісся, губи стиснуті в тонку лінію, а в очах палало чисте, нестримне роздратування. Він виглядав розгніваним. Ні, він був лютим.

​— Олексію? — тихо покликала я.

​Він різко здригнувся, наче його вдарили током, і обернувся. Побачивши мене, він на мить заплющив очі, намагаючись опанувати себе, але жовни на його щелепах продовжували ходити.

​— Асю? Чому ти не спиш? — голос його звучав сухо й напружено.

​— Я… я хотіла води. Що трапилося? — я зробила крок до нього, відчуваючи, як тривога холодом розтікається по венах. — На вас лиця немає.

​Олексій відвернувся, перевіряючи щось у кишені куртки. Його рухи були різкими, ламаними.

​— Нічого. Все нормально, — кинув він, уже розвертаючись до виходу. — Лягай спати.

​— Я ж бачу, що нічого не нормально, — я перегородила йому шлях, дивлячись прямо в очі. — Ви злий. Ви дуже злий, Олексію. Щось сталося з Матвієм?

​Він зупинився і важко видихнув. Здавалося, він зараз вибухне.

​— Мені щойно зателефонував знайомий, — процідив він, стискаючи ключі так, що вони почали впиватися йому в долоню. — Твій чоловік… мій дорогий брат знову вирішив довести світу свою винятковість. Він напився в клубі вщент. Але цього йому мало — він ще й побився з якимось мажором. Там зараз скандал на весь заклад.

​Олексій зробив крок до дверей, але потім знову обернувся до мене.

​— Якщо батько про це дізнається, Анастасіє… Ти чула його вранці. Він не жартував. Він позбавить його всього. І хоча Матвій — повний ідіот, який не цінує нічого, він все одно мій брат. Я не можу дозволити йому зруйнувати все остаточно. Я поїду і заберу його звідти, поки не приїхала поліція чи преса.

​Я дивилася на Олексія і бачила не тільки турботу про брата. Я бачила лють людини, чиє терпіння скінчилося. Його кулаки були стиснуті, і я зрозуміла: він не просто їде його забирати. Він їде виплеснути весь свій гнів, який накопичувався роками.

​— Я поїду з вами, — твердо сказала я.

​Олексій зупинився вже біля порога і різко обернувся.

​— Ні. Навіть не думай. Тобі там нема чого робити. Там бруд, п’яні люди і агресія. Лягай спати, я все владнаю.

​— Ні, я поїду, — я не відступала. — Я поїду з вами, тому що я бачу, в якому ви стані. Ви зараз такий злий, що я боюся, як би ви самі чогось не накоїли. Ви просто приб’єте його там, Олексію.

​Він хотів щось заперечити, відкрив був рота, але я не дала йому вставити ні слова. Я просто пройшла повз нього до вішалки, накинула першу-ліпшу кофту і пішла до виходу.

​— Я все одно поїду. Або з вами в машині, або викличу таксі й приїду слідом. Обирайте.

​Олексій кілька секунд дивився мені в спину з німим обуренням, а потім видав звук, схожий на гарчання.

​— Добре! Сідай! — кинув він. — Але не кажи потім, що я тебе не попереджав.

​Ми вийшли в ніч. Повітря було свіжим, але воно не заспокоювало. Ми сіли в його позашляховик. Олексій завів мотор, і звук двигуна в тиші ночі пролунав як застереження. Машина різко зірвалася з місця, втискаючи мене в сидіння.

​Ми мчали нічними вулицями в бік того самого клубу. Олексій мовчав, зосереджено дивлячись на дорогу, але я відчувала, як від нього виходять хвилі напруги. Я дивилася у вікно на вогні міста, що пролітали повз, і думала про те, що мій шлюб, який почався з кошмару, тепер перетворюється на нескінченну нічну гонитву за людиною, яка мене ненавидить, але чиє життя тепер нерозривно пов’язане з моїм.

​Ми їхали туди, де Матвій знову руйнував себе. І я не знала, чи зможемо ми цього разу зібрати уламки того, що залишилося від цієї сім’ї.