Розділ 21. Тінь чужої турботи

Крижаний протяг від відчинених дверей, здавалося, прошив кімнату наскрізь. Я заціпеніла, міцно притискаючи до грудей новеньку білу коробку, яка ще мить тому здавалася мені символом надії. Матвій стояв у дверях, і його постать перекривала світло з коридору, кидаючи довгу, ламану тінь прямо на нас із Олексієм.

​Його очі, зазвичай байдужі або гнівні, зараз горіли якимсь дивним, небезпечним вогнем. Він повільно перевів погляд з мого обличчя на Олексія.

​— І що тут, чорт забирай, відбувається? — голос Матвія був низьким, натягнутим, як струна перед розривом. — Якась ідилія в моїй відсутності?

​Я відчула, як мої пальці затремтіли. Хотілося сховати подарунок, зникнути, стати невидимою, але Олексій навіть не ворухнувся. Він спокійно підвівся з крісла, тримаючи спину бездоганно рівно.

​— Я подарував Анастасії новий телефон, — буденно відповів він, хоча в його тоні відчувався сталевий підтекст. — Адже якби ти, Матвію, хоч іноді звертав увагу на свою дружину, то помітив би, що її старий апарат розбитий ущент. Це мав би зробити ти. Але оскільки ти занадто зайнятий собою, це зробив я.

​Матвій зробив крок усередину кімнати. Кожен його рух випромінював приховану агресію.

​— Ти подарував? Моїй дружині? — він видав короткий, сухий смішок, від якого мені стало не по собі. — Олексію, ти нічого не переплутав? Може, ти ще почнеш обирати їй білизну чи вирішувати, що їй їсти на сніданок?

​— Якби я це робив, вона принаймні була б ситою і в безпеці, — відрізав Олексій, роблячи крок назустріч братові. — Тобі не здається, що пора припинити цей фарс? Ти поводишся з нею як з порожнім місцем. Зверхньо, грубо, наче вона — якась випадкова річ, яку ти ненароком зламав і тепер гидуєш підняти. Ти хоч намагався виправити свою помилку, Матвію? Хоч раз подивився їй в очі не з презирством, а з розумінням того, що ти накоїв у тому номері готелю?

​Я дивилася на них обох, затамувавши подих. Два брати. Дві протилежності. Один — мій кат, інший — мій союзник. І зараз вони зіткнулися через мене, наче два розлючених леви.

​— Помилку? — Матвій визвірився на брата, і його обличчя почервоніло від гніву. — О, звісно! Наш святий Олексій знову читає проповіді! Тобі не набридло бути таким ідеальним? Батько мені проїдає мозок, тепер ще й ти! «Матвій безвідповідальний», «Матвій — ганьба сім’ї». А ти у нас — лицар на білому коні, рятуєш бідну сирітку новими айфонами!

​— Я просто намагаюся бути людиною, — тихо, але вагомо сказав Олексій. — А ти просто тікаєш від відповідальності. Ти навіть зараз злишся не тому, що я подарував їй телефон, а тому, що це нагадало тобі про твою власну нікчемність у цій ситуації.

​Матвій різко скоротив дистанцію, зупинившись майже впритул до брата.

​— Досить! — крикнув він, і цей крик боляче вдарив по моїх натягнутих нервах. — Ви всі мене дістали! Батько з його правилами, ти з твоїм правильним життям… І вона! — він різко вказав пальцем на мене, і я мимоволі втиснулася в крісло. — Ця дівчина, яка з’явилася нізвідки і перетворила моє життя на цей клятий спектакль! Хочете, щоб я був чоловіком? Хочете відповідальності? То подавіться своєю «ідеальною сім’єю»!

​Він важко дихав, дивлячись на Олексія з такою ненавистю, що мені стало страшно за них обох. А потім Матвій різко розвернувся.

​— Розважайся зі своїм подарунком, Анастасіє, — кинув він через плече, і в його голосі було стільки гіркоти, що я на мить завагалася — чи не побігти за ним? — Тільки не забудь, чиє прізвище ти носиш, коли наступного разу будеш приймати підношення від мого «святого» братика.

​Він вилетів з кімнати, наче за ним гналися всі демони світу. За секунду по всьому будинку прокотився гучний, оглушливий гуркіт вхідних дверей. Потім почувся рев мотора його спортивної машини, який швидко затих удалині.

​У спальні запала мертва, гнітюча тиша. Я все ще сиділа в кріслі, тремтячими руками тримаючи телефон. Сльози, які я намагалася стримати, знову покотилися по щоках.

​Олексій важко зітхнув і повернувся до мене. Він виглядав втомленим і якимось спустошеним після цієї сутички.

​— Вибач, Асю, — сказав він зовсім іншим, м’яким голосом. — Я не хотів, щоб твій вечір закінчився скандалом. Я просто… не міг більше мовчати.

​Я підняла на нього очі.

​— Він мене ненавидить, Олексію. Він ніколи не пробачить мені того, що він сам зі мною зробив. Це замкнене коло.

​— Йому доведеться подорослішати, — Олексій підійшов і на мить поклав руку мені на плече. — А тобі потрібно бути сильною. Не зважай на його випади. Користуйся телефоном і знай, що ти тут не одна.

​Він кивнув мені на прощання і тихо вийшов, зачинивши за собою двері. Я залишилася в темряві великої спальні. На моїх колінах світився екран новенького гаджета, але в душі була лише порожнеча.

​Матвій пішов. Знову. У ніч, до своїх клубів, до алкоголю, до всього, що допомагало йому забути про мене. А я залишилася тут, у його домі, з його прізвищем і подарунком від його брата, який сьогодні став ще одним приводом для нашої спільної ненависті.