Розділ 20. Перший дарунок

Перший робочий день висмоктав із мене всі сили. Коли я нарешті переступила поріг маєтку, мої ноги гули, а голова була забита графіками, забаганками клієнтів і тим дивним, важким поглядом Матвія в ліфті. Здавалося, кожна хвилина в «Престижі» — це битва за право просто дихати.

​Я піднялася до спальні. Матвія не було, і це стало для мене справжнім благословенням. Я скинула незручні туфлі, розстебнула жакет і безсило опустилася на край ліжка. На тумбочці лежав мій старий смартфон — модель, яка застаріла ще роки три тому. Екран, побитий життям і випадковим падінням на плитку ще в коледжі, зустрів мене знайомою павутиною тріщин. Я провела по ньому пальцем, звично ігноруючи те, як скло трохи коле шкіру.

​Раптом у двері тихо й впевнено постукали. Я здригнулася, миттєво випрямляючи спину.

​— Заходьте, — промовила я, чекаючи побачити кого завгодно, але не його.

​Двері відчинилися, і в кімнату зайшов Олексій. Він уже встиг переодягнутися в домашнє, але навіть у простому джемпері він виглядав стримано й солідно. У руках він тримав невелику прямокутну коробку, загорнуту в папір.

​— Сподіваюся, не відволікаю від відпочинку? — запитав він, м’яко всміхаючись.

​— Ні, я щойно прийшла, — відповіла я, намагаючись не виглядати такою втомленою, якою почувалася насправді.

​Олексій підійшов ближче, зупинившись біля крісла.

​— Я розмовляв з Ольгою Михайлівною. Вона була… вражена. Сказала, що ти за день вирішила проблеми, на які інші витрачають тижні. Ти молодець, Асю. Справді.

​Похвала від нього була несподівано приємною. Це було наче ковток чистої води після всього того бруду, яким мене поливали останні дні.

​— Дякую. Я просто намагалася не підвести вас, — чесно зізналася я.

​— Ти підвела тільки мої очі, — він раптом хитро примружився і вказав на мій старий телефон на тумбочці. — Я помітив, що у тебе телефон із тріснутим екраном. Це не діло для помічниці керуючої «Престижу», та й просто… небезпечно для пальців.

​Він простягнув мені коробку.

​— Тримай. Я хочу, щоб у тебе була нормальна річ.

​Я розгубилася. Дивилася то на коробку, то на Олексія, не наважуючись простягнути руку.

​— Олексію, не треба… Справді, він ще працює. Мені вистачає.

​— Бери, — він наполегливо потряс коробкою в повітрі, наче не приймаючи жодних відмов. Його погляд був теплим, але владним. — Це не хабар і не плата за щось. Просто подарунок. Бери.

​Я повільно взяла пакунок. Папір шелестів під моїми пальцями, а серце забилося частіше. Коли я розірвала обгортку, у мене перехопило подих. Біла коробка з лаконічним логотипом. Найновіша модель айфона. Та сама, яку я бачила лише на білбордах або в руках розкішних дам, що проходили повз мене на вулиці. Я ніколи навіть не мріяла тримати таку дорогу річ у руках, не те що володіти нею.

​— Це ж… це занадто, — прошепотіла я, відчуваючи, як у грудях стає тісно.

​У моїй пам’яті миттєво спливли холодні вечори в дитячому будинку. Свята, коли вихователі змушували нас малювати саморобні листівки, вирізати криві сніжинки й дарувати їх одне одному, бо на справжні подарунки грошей не було. Для нас «подарунок» завжди був чимось вимушеним, маленьким, паперовим. А тут… справжня, цінна річ, яку мені дали просто так.

​Очі миттєво наповнилися сльозами. Я намагалася моргнути, щоб вони зникли, але перша солона крапля вже покотилася по щоці.

​— Ти що? — Олексій нахмурився, у його голосі почулося справжнє занепокоєння. — Це ж просто телефон, Асю. Не варто через нього так засмучуватися. Якщо тобі не подобається модель, ми можемо…

​— Ні, — я шмигнула носом, витираючи щоку тильною стороною долоні. — Справа не в моделі. Це не просто телефон. Це… подарунок.

​Я подивилася на нього крізь пелену сліз, намагаючись усміхнутися.

​— Мені ніколи нічого такого не дарували. Дякую вам, Олексію. Величезне дякую. Не за телефон, а за те, що… що ви про це подумали.

​Олексій кілька секунд мовчав. Його обличчя пом’якшало, а в погляді з’явилося щось таке, від чого мені стало гаряче. Він зробив крок до мене, але вчасно зупинився, зберігаючи дистанцію.

​— Мені приємно, що тобі приємно, — сказав він тихо. — Давай я допоможу тобі його налагодити? Треба переставити сім-карту, налаштувати систему. Вставимо твою картку, і все працюватиме.

​— Так, будь ласка, — я кивнула, простягаючи йому коробку назад. — Я боюся там щось зламати.

​Ми сіли в крісла біля вікна. Олексій спритно орудував маленькою скріпкою, переставляючи мою стару картку в новий, блискучий корпус. Я спостерігала за його довгими, впевненими пальцями і відчувала дивний спокій. У цій кімнаті, яка належала людині, що завдала мені болю, зараз сиділа людина, яка заліковувала мої рани дрібними жестами турботи.

​— Готово, — Олексій простягнув мені вже увімкнений гаджет. — Тепер він твій.

​Я взяла телефон, відчуваючи його приємну вагу. Це було відчуття нової сторінки. Наче разом із цим телефоном я отримувала шанс бути кимось іншим. Не жертвою, не покоївкою, а жінкою, про яку дбають.

​Я підняла погляд на Олексія, збираючись ще раз подякувати, але в цей момент двері спальні розчинилися без стуку. На порозі стояв Матвій. Його погляд миттєво впав на нас, що сиділи поруч, а потім на дорогу коробку в моїх руках. Повітря в кімнаті миттєво стало крижаним.