Розділ 19. Під маскою вдячності

Ми зупинилися біля дверей номеру 402. Я відчувала себе так, ніби стою на краю прірви, а Матвій — це той самий порив вітру, що ось-ось штовхне мене вниз. Він тримав піджак з такою недбалістю, наче це була стара ганчірка, хоча я знала, що на кону стоїть репутація готелю.

​Матвій, не чекаючи на мене, тричі впевнено постукав. Двері відчинилися майже миттєво. На порозі стояв Марк. Його обличчя, яке зазвичай прикрашало обкладинки журналів, зараз виглядало пом’ятим і блідим. Очі бігали по сторонах у справжній паніці.

​— Ви знайшли його? — замість вітання вигукнув він.

​Матвій мовчки простягнув руку з темно-синім піджаком. Марк буквально вихопив його, немов потопаючий — рятувальний круг. Він навіть не глянув на нас. Різко розвернувся спиною, клацаючи плечима, і почав гарячково порпатися у внутрішній кишені. Я бачила, як тремтять його руки.

​Секунди здавалися хвилинами. У коридорі панувала напружена тиша, перервана лише шелестом тканини. Нарешті актор видав гучний, надривний подих полегшення — такий звук видає людина, яка щойно уникнула смерті.

​— Слава богу… — прошепотів він.

​Він швидко засунув ту річ, яку так шукав, глибше в надра кишені, і лише тоді повернувся до нас. Його обличчя миттєво змінилося. Маска зірки знову була на місці: ідеальна посмішка, впевнений погляд, ніби й не було тієї паніки секунду тому.

​— Ви просто неймовірні! — вигукнув він, дивлячись на нас так, наче ми дістали для нього з неба зірку, про яку він мріяв усе життя. — Я не знаю, як вам дякувати! Це… це найкращий готель, у якому я коли-небудь зупинявся. П’ять зірок! Ні, десять зірок за обслуговування! Я напишу про вас такий відгук, що до вас стоятиме черга з Голлівуду!

​Матвій лише хмикнув, склавши руки на грудях.

​— Радий, що ви задоволені, — кинув він з тінню своєї звичної зверхності.

​— Дякуємо, пане Марку, — додала я, намагаючись ввічливо завершити цю сцену. — Гарного вам відпочинку.

​Актор кивнув, сяючи від щастя, і швидко зачинив двері. Клацання замка пролунало як фінальний акорд.

​Ми знову залишилися наодинці в довгому, порожньому коридорі. М’яке освітлення і тиша тиснули на мене. Я відчувала, як Матвій дивиться мені в потилицю, і це викликало бажання негайно втекти.

​«Треба йти. Треба відчитатися перед Ольгою Михайлівною. Робота ще не закінчена», — пульсувало в голові.

​Я розвернулася і швидким кроком попрямувала до ліфта. Мої підбори цокали по мармуру, створюючи ритм моєї тривоги. Я не оглядалася, але знала, що він іде за мною. Його присутність була відчутною, як наближення шторму.

​— Куди так поспішаєш, Анастасіє? — його голос наздогнав мене біля самих дверей ліфта.

​Я натиснула на кнопку виклику, не відповідаючи. Цифри на панелі повільно повзли вгору. 3… 4… Двері роз’їхалися з тихим дзвоном.

​Я зайшла всередину, сподіваючись, що він залишиться в коридорі, але Матвій, звісно, зайшов слідом. Він став поруч, занадто близько, як для випадкового попутника.

​— Тобі так кортить втекти від власного чоловіка до своєї «керуючої»? — він знову притулився до стіни ліфта, не зводячи з мене очей. — Ти добре справляєшся. Навіть пані Інеса була в захваті. Ти справді думаєш, що зможеш просто… розчинитися в роботі й забути, хто ти тепер?

​Я дивилася на відображення нас обох у дзеркальній панелі дверей. Він — високий, самовпевнений, небезпечний. Я — бліда, у застебнутій на всі ґудзики сукні, з обручкою, яка здавалася мені важким кайданом.

​— Мені потрібно працювати, Матвію, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально без емоцій. — Це те, чого хотів ваш батько. І це єдине, що має значення зараз.

​Ліфт почав спускатися. Відчуття падіння в животі було дуже реальним.

​— Мій батько хоче багато чого, — промовив він, і в його голосі я вперше почула не тільки злість, а й якусь дивну, ледь вловиму втому. — Але він не бачить того, що бачу я. Ти граєш у «місіс Волошину» краще, ніж я очікував. Але ти все ще та дівчина, яка тремтить, коли я підходжу близько.

​Він зробив крок до мене, змушуючи мене відступити до холодної металевої стінки ліфта. Простір між нами скоротився до небезпечного мінімуму.

​— Ти думаєш, що якщо будеш слухняною лялькою батька й помічницею Олексія, то я тебе не дістану?

​Серце в грудях калатало так, що здавалося, він зараз це почує. Ліфт зупинився на першому поверсі. Двері відчинилися, і яскраве світло холу ввірвалося всередину.

​— Я не лялька, — сказала я, дивлячись йому прямо в очі, хоча всередині все кричало від страху. — Я Анастасія. І я йду працювати.

​Я вискочила з ліфта, ледь не зіткнувшись із кимось із персоналу, і попрямувала до кабінету Ольги Михайлівни. Я відчувала, що він залишився стояти там, у кабіні, дивлячись мені в спину.

​Він не піде за мною в кабінет керуючої. Не тут. Не зараз. Але я знала, що цей робочий день — це лише початок нашого довгого і болючого танцю, де кожен мій крок може стати останньою помилкою.