Розділ 18. Сліди вчорашнього свята

Перша маленька перемога над езотеричними статуетками додала мені краплю впевненості, але «Престиж» не збирався давати мені перепочинок. Щойно я повернулася до стійки адміністрації, як Ольга Михайлівна вже чекала на мене з новим виглядом «катастрофи».

​— Анастасіє, у нас проблема в 402-му. Пан Марк, — вона вимовила це ім’я так, ніби я мала миттєво впасти в екстаз. — Відомий актор, ви ж знаєте. Він учора трохи… перебрав з веселощами. І тепер у нього істерика: він загубив свій піджак.

​Я нахмурилася. Піджак? Це здавалося дрібницею після обсидіанових пірамід.

​— Проблема не в піджаку, а в тому, що лежить у його кишені, — Ольга Михайлівна понизила голос. — Якась дуже дорога річ. Він не каже що саме, але погрожує рознести готель, якщо ми його не знайдемо. Він був у ресторані, потім у барі, а закінчив нічними розвагами біля басейну. Піджак темно-синій, італійський крій, з особливою вишивкою на підкладці. Опитайте персонал і знайдіть його. Негайно.

​Я зітхнула. Пошуки тривали вже годину. Офіціанти в ресторані лише розводили руками — вони прибрали все ще вночі. Бармен бачив Марка, але той наче пішов звідси вже в одній сорочці, він точно не пам'ятає. Залишалася остання точка — відкритий басейн у внутрішньому дворику.

​Сонце припікало, відбиваючись від блакитної води. Я обійшла всі шезлонги, заглядала під столики, розпитувала прибиральників територій — ніхто нічого не бачив. Відчай почав накочувати хвилею. Якщо я не знайду цю річ, мій перший робочий день закінчиться провалом, а Анатолій Григорович навряд чи буде задоволений «гвинтиком», який не справляється.

​Я зупинилася біля високих декоративних кущів, що обрамляли зону відпочинку, і втомлено видихнула, дивлячись на воду.

​— Ну де ж ти… де ти можеш бути? — прошепотіла я вголос, заплющивши очі від безсилля.

​— Що, так сильно сумуєш за мною, що вже кличеш у порожнечу? — пролунав за моєю спиною знайомий лінивий голос, від якого по шкірі пробігли неприємні сироти.

​Я різко розвернулася. Матвій.

​Він стояв, притулившись до колони, засунувши руки в кишені штанів. Виглядав він уже значно краще, ніж вранці — мабуть, холодний душ і батьківський гнів подіяли, — але в його очах все ще жевріло те саме нахабство.

​Я мовчала, намагаючись опанувати себе. Дивитися на нього після вчорашньої ночі в одній спальні було нестерпно. Кожна клітинка мого тіла кричала: «Йди геть!»

​— То що, Анастасіє, — він навмисно вимовив моє повне ім’я з явним сарказмом, — так і будеш мовчати? Чи все ж таки скажеш, що ти тут шукаєш із таким нещасним виглядом?

​Я зробила глибокий вдих. Робота. Це просто робота.

​— Піджак, — коротко кинула я. — Один із постояльців, кіноактор, загубив його вчора десь тут. Темно-синій, дорогий. У кишені цінна річ. Ви щось бачили?

​Матвій відштовхнувся від колони і повільно, по-котячому, підійшов ближче. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, зупинившись на губах, і я мимоволі зробила крок назад.

​— Піджак, кажеш? — він усміхнувся кутиком рота. — Цікаво. Знаєш, я вчора теж тут проходив… повз ці кущі.

​Він несподівано простягнув руку до густої зелені лавра, що ріс у великій діжці прямо за моєю спиною, і легким рухом витягнув звідти щось темне.

​— Це він? — Матвій тримав у руках піджак. Темно-синій, ідеально пошитий, хоч і трохи пом’ятий.

​Я здивовано розплющила очі.

​— Так! Це він! Схожий за описом… — я зробила крок вперед і простягнула руку, щоб забрати річ. — Віддайте, мені треба терміново віднести його в 402-й.

​Але Матвій не поспішав. Він підняв піджак вище, не даючи мені до нього дотягнутися.

​— Куди так поспішаєш? — він примружився. — Я його знайшов, я його і віддам. Хочу подивитися на обличчя нашої «зірки», коли він зрозуміє, де валялася його «цінна річ». Який номер, кажеш? Чотириста другий?

​— Матвію, віддайте, це моя робота, — я намагалася говорити твердо, але він лише засміявся.

​— Ходімо, дружино. Попрацюємо разом. Хіба не цього хотів батько? «Сімейний підряд Волошиних».

​Він розвернувся і впевнено покрокував до входу в готель, розмахуючи піджаком. Мені нічого не залишалося, як піти за ним. Я відчувала себе вкрай ніяково — я, колишня покоївка, а тепер дружина, йду за цим чоловіком, який ще кілька годин тому вилетів зі спальні, грюкнувши дверима.

​Ми зайшли в ліфт. Двері зачинилися, відрізаючи нас від шуму холу. Простір кабіни здався мені занадто тісним. Запах його парфумів знову почав тиснути на мене, пробуджуючи спогади, які я так відчайдушно намагалася заблокувати.

​Матвій натиснув кнопку потрібного поверху і повернувся до мене, притулившись до дзеркальної стіни ліфта.

​— Знаєш, — сказав він, розглядаючи мене так, ніби бачив вперше, — а тобі пасує цей вигляд. Сувора, ділова… Майже справжня Волошина. Тільки очі тебе видають. Ти все ще боїшся мене, Анастасіє. Чому? Я ж сьогодні такий милий. Навіть піджак знайшов.

​Я дивилася на цифри поверхів, що змінювалися над дверима. 2… 3…

​— Я вас не боюся, — збрехала я, відчуваючи, як пітніють долоні. — Я просто хочу виконувати свою роботу. Без ваших ігор.

​— Ігри тільки починаються, — тихо промовив він, і в його голосі почулася дивна загроза, змішана з азартом.

​Ліфт зупинився. Двері розійшлися, і ми вийшли в коридор потрібного поверху. Попереду був номер 402, і я молилася, щоб цей актор забрав свій піджак якомога швидше, і я змогла втекти від Матвія хоча б на кілька годин.