Розділ 17. Робота на межі

Поріг готелю «Престиж» здався мені входом у клітку з хижаками. Повітря тут було наскрізь просякнуте дорогим парфумом, ароматом свіжозвареної кави та… моїм власним страхом. Кожен крок по м'якому килиму відгукувався в голові спогадом про той відчайдушний біг, коли я намагалася втекти звідси.

​Але тепер я не бігла. Я йшла поруч із Олексієм, тримаючи спину рівно, як того вимагала моя нова сукня та прізвище, яке мені нав’язали.

​— Я буду в кабінеті на третьому поверсі, — тихо сказав Олексій, зупинившись біля ліфтів. — Якщо хоч на секунду відчуєш, що не справляєшся — просто скажи мені.

​Я вдячно кивнула. Його підтримка була моїм єдиним щитом.

​Кабінет керуючої знаходився в окремому крилі. Ольга Михайлівна виявилася жінкою сталевої виправки. Бездоганний пучок, окуляри в тонкій оправі та погляд, який, здавалося, бачив кожну порошинку на моєму жакеті. Вона підвелася, коли я зайшла, і в її очах промайнула суміш професійної цікавості та ледь помітної іронії. Звісно, вона знала все. У цьому готелі стіни мали вуха, а керуюча — очі всюди.

​— Доброго ранку, Анастасіє… — вона зробила ледь помітну паузу, — Волошина. Анатолій Григорович сказав, що ви станете моєю правою рукою. Скажу чесно: роботи в нас зараз стільки, що мені не до світських бесід. Сезон у розпалі, готель забитий під зав’язку.

​— Я готова працювати, Ольго Михайлівно, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Мені не потрібні особливі умови.

​Вона кивнула, оцінивши мою лаконічність.

​— Добре. Наші гості — люди непрості. Їхні забаганки іноді здаються абсурдними, але для нас це закон. Ми продаємо не просто номери, ми продаємо бездоганність. Якщо клієнт хоче місячне сяйво в пляшці, ми маємо його дістати.

​Вона переглянула планшет і нахмурилася.

​— Ось, до речі, перше завдання для вас. У нас у VIP-номері оселилася пані Інеса. Дуже впливова жінка, веде свій блог про езотерику та стиль життя. Вона щойно влаштувала скандал на ресепшені.

​Я напружилася. VIP-номери… це те саме крило.

​— Що трапилося?

​— Вона стверджує, що в номері «неправильна енергетика». Їй терміново потрібні статуетки з чорного обсидіану у формі пірамід, виготовлені за певним каноном. Каже, що без них не може спати і відчуває «енергетичну атаку». Якщо ми не дістанемо їх до вечора, вона пообіцяла написати такий розгромний відгук, що акції готелю впадуть швидше, ніж ви встигнете випити кави.

​Ольга Михайлівна подала мені аркуш із описом.

​— Це ваш шанс, Анастасіє. Знайдіть їх. Організуйте доставку. Зробіть так, щоб вона залишилася задоволеною. Повірте, це набагато складніше, ніж здається на перший погляд.

​Я вийшла з кабінету, відчуваючи, як у голові починає панічно пульсувати думка: «Тільки не в те крило». Але робота була роботою. Я сіла в крісло в холі, подалі від сторонніх очей, і відкрила телефон. Обсидіан… чорні піраміди… енергетика.

​Я дзвонила в десятки майстерень, шукала в інтернеті, вела переговори з кур'єрськими службами. Мої пальці літали по екрану. Це відволікало. Коли ти шукаєш рідкісні статуетки по всьому місту, у тебе немає часу думати про те, що за кілька стін від тебе знаходиться кімната №69.

​Нарешті, через три години пошуків, я знайшла приватного колекціонера, який погодився продати потрібні фігурки. Я сама домовилася про термінове таксі, сама перевірила фото кожної деталі, щоб вони відповідали примхам клієнтки.

​Коли кур'єр привіз пакунок, я особисто перевірила його. Чорні, блискучі, холодні. Вони справді виглядали загадково.

​— Пані Інеса чекає, — сказала Ольга Михайлівна, коли я повернулася до неї зі звітом. — Віднесіть їх самі. Це покаже нашу особливу увагу.

​Моє серце пропустило удар. Самій? Туди?

​Я взяла пакунок. Ноги стали ватяними, але я змусила себе йти. Коридор VIP-зони зустрів мене знайомою тишею. Я пройшла повз ті самі двері, намагаючись навіть не дивитися на номер. Дихати стало важко, але я зупинилася біля дверей пані Інеси і постукала.

​Жінка в шовковому тюрбані відчинила двері. Вона оглянула мене з голови до ніг.

​— Ви принесли їх? — запитала вона владно.

​— Так, пані. Ваші статуетки для гармонізації простору.

​Я розпакувала фігурки і розставила їх саме так, як вона просила. Жінка підійшла, провела пальцем по обсидіану і… усміхнулася.

​— Нарешті. Енергія вирівнялася. Ви молодець, дитинко. У вас дуже чиста аура, хоча й трохи… надломлена.

​Я лише кивнула, не знаючи, що відповісти. Коли я вийшла з її номера і зачинила двері, я прихилилася до стіни і заплющила очі. Я зробила це. Я повернулася сюди і вижила.