Розділ 16. Повернення до епіцентру

Слова Анатолія Григоровича впали важким каменем у калюжу мого хиткого спокою. Я відчула, як пальці на ногах затерпли від холоду, хоча в їдальні було тепло. Працювати? В «Престижі»?

​Я подивилася на господаря дому, сподіваючись побачити хоч тінь сумніву на його обличчі, але там була лише залізна впевненість людини, яка звикла перетворювати людей на гвинтики своєї машини.

​— Анатолію Григоровичу, я… — почала я, але голос зрадницьки затремтів. — Я не впевнена, що зможу повернутися туди.

​— Анастасіє, — він перебив мене м’яко, але в цьому голосі не було місця для заперечень. — Ти маєш диплом із відзнакою. Ти молода, розумна і тепер носиш прізвище Волошина. Найкращий спосіб змусити пліткарів замовкнути — це показати їм, що ти не просто випадкова дівчина, а повноцінна частина нашого бізнесу.

​Він відклав планшет і зчепив пальці в замок, дивлячись на мене в упор.

​— Зараз починається сезон. Готель переповнений. Ольга Михайлівна, наша керуюча, буквально розривається. Вона професіонал, але навіть їй потрібна права рука. Ти станеш її помічницею.

​— Але що саме я маю робити? — запитала я, відчуваючи, як усередині все стискається від однієї думки про ті коридори.

​— «Престиж» — це готель екстра-класу, — продовжував він, і в його очах спалахнув фанатичний вогонь бізнесмена. — Наші клієнти — люди, чиї забаганки іноді межують з абсурдом. Комусь потрібні свіжі орхідеї з Еквадору о третій ночі, комусь — заміна всього текстилю в номері на шовк певного відтінку синього. Ми виконуємо все. Без питань. Без затримок. Твоє завдання — координувати ці особливі запити, стежити за персоналом і бути «обличчям» родини, коли Ольга Михайлівна зайнята паперами.

​Я уявила себе в тих холах. Кожен золотий світильник, кожен вигин сходів нагадуватиме мені про ту ніч. Я буду ходити повз номер 69. Буду бачити охоронців, які, можливо, бачили, як я втікала…

​— Це велика відповідальність, — тихо додав Олексій. Він дивився на мене з тривогою. — Батьку, ти впевнений, що це правильний час? Може, варто дати Анастасії трохи більше часу на адаптацію?

​— Час — це єдиний ресурс, якого у нас немає, — відрізав Анатолій Григорович. — До того ж, це ідеальний план. Матвій теж повертається до роботи. Він буде допомагати тобі, Олексію, з фінансами та стратегією. Ви всі троє будете на виду. Родина Волошиних — моноліт. Це те, що має бачити світ.

​Він знову повернувся до мене, і його погляд став набагато суворішим.

​— Якщо виникнуть проблеми — звертайся до братів. Вони допоможуть. Олексію, — він глянув на старшого сина. — Приглянь за Матвієм. Особливо в готелі. Здається, з нього поки що мало путнього виходить, тож тримай його на короткому повідку. Я не хочу більше чути про його нічні пригоди.

​— Я зрозумів, батьку, — Олексій кивнув, але я помітила, як напружилася його щелепа.

​Анатолій Григорович підвівся, даючи зрозуміти, що сніданок закінчено. Його кроки затихли в глибині коридору, і ми з Олексієм залишилися наодинці серед недоїдених делікатесів.

​— Асю, — він покликав мене тихо, і я нарешті підняла на нього очі. — Мені шкода, що так виходить. Я знаю, як тобі важко туди повертатися.

​— Я всього лише гвинтик, Олексію, — я гірко всміхнулася, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. — Ваш батько не питає, чи боляче гвинтику, коли його закручують у машину. Він просто хоче, щоб машина їхала.

​— Ти не гвинтик для мене, — він простягнув руку через стіл, наче хотів торкнутися моєї долоні, але в останню мить зупинився. — Я буду там щодня. Якщо Матвій хоч раз дозволить собі грубість або якщо тобі стане надто важко — просто скажи. Я виведу тебе звідти під будь-яким приводом.

​Я кивнула, намагаючись проковтнути клубок у горлі. Помічниця керуючої. Дружина ґвалтівника. В’язень золотого палацу. Я мала стільки масок, що під ними вже майже не відчувала власного обличчя.

​— О дев’ятій машина чекатиме біля входу, — додав Олексій. — Постарайся відпочити до того часу. І… Асю?

​— Так?

​— Ти впораєшся. Ти набагато сильніша, ніж сама про себе думаєш.

​Я вийшла з їдальні з єдиною думкою: завтра я знову переступлю поріг «Престижу». Але цього разу я не буду беззахисною дівчинкою, яка шукає роботу. Цього разу я буду жінкою, яка має право голосу, навіть якщо цей голос тремтить від жаху.

​Я піднялася в нашу — його — спальню. У повітрі все ще відчувався запах алкоголю та важких парфумів, які Матвій приніс із собою. Я відчинила вікно настіж, впускаючи холодне лісове повітря. Мені потрібно було вивітрити це місце. Мені потрібно було вивітрити себе.

​Сьогодні почнеться нова гра. І я мала навчитися грати за правилами Волошиних, щоб одного дня мати змогу ці правила зламати.