Розділ 14. Смак підтримки

Сон не йшов. Порожнеча величезної спальні Матвія тиснула на мене сильніше, ніж стіни дитбудинку. Я лежала на самому краєчку розкішного ліжка, застеленого шовковистою білизною, і прислухалася до тиші. Кожен шурхіт за дверима змушував мене здригатися, очікуючи, що він повернеться. Але Матвій не приходив.

​Шлунок болісно стиснувся, нагадуючи, що за весь день я проковтнула лише кілька ковтків води. Весільний банкет був суцільною виставкою страв, до яких я не наважилася навіть доторкнутися під прицілом десятків цікавих очей.

​Я встала, накинула на піжаму старий халат, який привезла з собою в рюкзаку, і босоніж вислизнула в коридор. Будинок спав. Тільки слабке нічне освітлення вказувало дорогу до кухні.

​На кухні панував ідеальний порядок. Я знайшла на столі кошик із хлібом, відламала великий шматок і сіла прямо на стілець, підібгавши під себе ноги. Просто хліб. Без масла, без нічого. Його смак здавався мені зараз найкращим у світі, бо він був справжнім, на відміну від усього, що відбувалося навколо.

​Я жувала, дивлячись у темне вікно, коли двері тихо відчинилися.

​Цього разу я не підскочила. Якесь внутрішнє чуття підказало мені, що це не він. Не Матвій.

​У дверях стояв Олексій. У простій сірій футболці та домашніх штанах, його волосся було скуйовджене, наче він щось напружено обдумував, постійно пропускаючи пальці крізь пасма. Він завмер, побачивши мене посеред ночі за столом. Його очі миттєво стали тривожними, він зробив швидкий крок у мій бік.

​— Асю? Що трапилося? — його голос був приглушеним, але сповненим напруги. — Що він зробив? Де Матвій?

​Він озирнувся, наче очікував побачити брата, який знову накоїв справ. У його погляді було стільки щирого захисту, що мені на мить стало ніяково за свій вигляд і цей шматок хліба в руках.

​— Нічого, Олексію, — тихо відповіла я, ковтаючи хліб. — Він нічого не зробив.

​Олексій зупинився за два кроки, пильно вдивляючись у моє обличчя, наче шукав сліди сліз чи синців.

​— Точно нічого? — перепитав він, трохи розслабляючи плечі. — Чому ти тут сама? У такий час…

​— Точно, — я ледь помітно посміхнулася, намагаючись його заспокоїти. — Він просто образився і пішов. Сказав, що не буде ділити зі мною ліжко.

​Олексій здивовано підняв брови, а потім повільно сів на стілець навпроти мене.

​— Матвій? Образився на тебе? — у його голосі почулося легке розгублення. — І яка ж причина? Здається, зазвичай усе навпаки.

​Я опустила очі на стіл, кришачи залишки хліба.

​— Я скористалася вашою порадою. Ви казали, що потрібно говорити, якщо мені щось не подобається. Бо інакше мене не почують.

​Олексій нахилився вперед, спершись ліктями на стіл. Його погляд став зацікавленим.

​— І що саме ти йому сказала?

​— Я сказала, що він не має права називати мене Асею. Для нього я — Анастасія.

​Кілька секунд на кухні панувала тиша, а потім Олексій тихо, але щиро засміявся. Це не був злий сміх, це був сміх людини, яка нарешті побачила промінь світла там, де була суцільна темрява.

​— Оце так… — промовив він, витираючи кутик ока. — Це абсолютно у стилі Матвія. Він не звик до відсічі. Він звик, що світ — це його ігровий майданчик, де всі фігури розставлені за його правилами. Якщо щось іде не так, він просто кидає іграшки і йде геть.

​Він подивився на мене з неприхованою гордістю.

​— Молодець, Асю. Це прогрес. Справжній прогрес. Ти починаєш захищати свої кордони, і це найкраще, що ти можеш зробити в цій родині. Якщо ти будеш мовчати — вони тебе просто розчинять у собі.

​Я вперше за довгий час відчула, як на моєму обличчі з’являється справжня, не вимушена посмішка. Вона була слабкою, але щирою.

​— Дякую, Олексію. Ваша підтримка… вона для мене важить більше, ніж ви можете уявити.

​Олексій раптом подивився на шматок хліба в моїх руках, а потім на мій порожній стіл. Його вираз обличчя змінився на докірливий.

​— Асю, досить їсти один хліб. На власному весіллі ти майже нічого не з’їла, я бачив. Ти так зовсім зникнеш, одні очі залишаться.

​Він підвівся, підійшов до величезного холодильника і почав там чимось шарудіти.

​— У холодильнику є нормальна їжа. Марина подбала, щоб після бенкету тут було все необхідне.

​За хвилину він поставив переді мною тарілку з нарізкою дорогого сиру, шинки та якихось вишуканих закусок. Потім додав до цього склянку молока.

​— Їж, — скомандував він м’яко, але твердо. — Тобі потрібні сили. Завтра батько влаштує «сімейний сніданок», і тобі доведеться бути дуже стійкою.

​Я подивилася на їжу, потім на нього. Олексій Волошин. Брат мого чоловіка. Людина, яка мала б бути на боці своєї сім’ї, але чомусь щоразу ставала моїм щитом.

​— Чому ви такий добрий до мене? — запитала я, відчуваючи, як знову підступають сльози, але цього разу від вдячності.

​Олексій затримав на мені погляд довше, ніж зазвичай. У його сірих очах промайнуло щось глибоке, щось, чого я не змогла прочитати, але що змусило моє серце пропустити удар.

​— Тому що ти цього варта, Асю. Просто їж.

​Я почала їсти, і вперше за цей довгий тиждень їжа не здавалася мені попелом. Ми сиділи в тиші нічної кухні — двоє чужих людей, яких доля зв’язала в один вузол, і я відчувала, що цей шматок сиру і склянка молока дають мені більше надії, ніж золота каблучка на моєму пальці.