Розділ 13. Одна спальня на двох

Нічне повітря, що ввірвалося у вікна лімузина на шляху до маєтку, не принесло полегшення. Весільний банкет у «Престижі» здався мені нескінченним колом пекла, де я мала посміхатися, тримати келих із шампанським, якого не хотіла пити, і відчувати на собі липкі погляди незнайомих людей. Але тепер усе закінчилося. Шум готелю залишився позаду, і попереду виросли масивні стіни нашого — ні, їхнього — будинку.

​Ми увійшли в хол. Луна від наших кроків по мармуру здавалася надто гучною в нічній тиші. Анатолій Григорович зупинився біля сходів, поправляючи манжети піджака. Його обличчя виражало задоволення — справу зроблено, репутацію врятовано, фігури на дошці розставлені так, як він хотів.

​— Ну що ж, — промовив господар дому, переводячи погляд з мене на Матвія. — Тепер ти, Анастасіє, офіційно Волошина. Відсьогодні ти — частина нашої родини. Матвію, ти береш на себе повну відповідальність за свою дружину.

​Я відчула, як слово «дружина» ріже мені слух, наче скрегіт металу по склу.

​— Всі твої речі, Анастасіє, — продовжив Анатолій Григорович, — уже перенесли з гостьової кімнати до спальні Матвія. Ви тепер подружжя, і житимете разом, як і належить сім’ї.

​Слова вдарили під дих. Я заклякла, дивлячись на свекра широкими від жаху очима.

​«Разом? В одній спальні?» — закричало щось усередині. — «Ділити з ним одне ліжко після всього, що він зробив?»

​Я сподівалася на формальність. На сусідні кімнати. На життя під одним дахом, але за різними дверима. А тепер пастка захлопнулася остаточно.

​— Сьогодні був важкий день, — сухо додав Анатолій Григорович, не помічаючи мого заціпеніння. — Йдіть відпочивати. Завтра вранці я хочу поговорити з вами обома про ваші подальші обов’язки. На добраніч.

​Він розвернувся і пішов до свого кабінету, навіть не озирнувшись. Олексій, який до цього мовчав, на мить затримав на мені погляд. У його очах була тривога і щось схоже на безпорадність. Він ледь помітно кивнув мені, ніби запевняючи, що він поруч, і теж пішов до себе.

​Я залишилася стояти внизу, вчепившись у поділ своєї розкішної білої сукні. Матвій стояв на першій сходинці, не дивлячись на мене.

​— Йдемо, — кинув він коротко.

​Ми піднімалися мовчки. Кожна сходинка здавалася мені кроком до місця страти. Коли він відчинив двері своєї спальні — величезної кімнати в темних тонах, яка тепер мала стати моєю в’язницею, — я завмерла на порозі. У кутку справді стояв мій рюкзак, такий жалюгідний і дешевий на фоні шкіряних меблів і дорогих килимів. На величезному ліжку лежала моя піжама.

​Матвій зайшов всередину, скинув піджак і кинув його на крісло. Він витягнув руки, розслабляючи вузол краватки, і нарешті повернувся до мене.

​— Асю… — почав він тихо, і в його голосі я вперше не почула того крижаного презирства. Це була спроба почати розмову, спроба зробити крок назустріч.

​Але це ім’я, вимовлене його губами, обпекло мене. Я згадала пораду Олексія: «Потрібно говорити, а не мовчати. Бо інакше тебе не почують».

​Я випрямилася, ігноруючи тремтіння в колінах.

​— Для вас я — Анастасія, — мій голос прозвучав неочікувано твердо, хоч і холодно.

​Матвій зупинився, так і не розв’язавши краватку. Його брови зсунулися до перенісся, він явно не очікував від мене відсічі.

​— Що? — перепитав він, наче не розчув.

​— Ви не маєте права називати мене Асею, — повторила я, дивлячись прямо в його здивовані голубі очі. — Ви не маєте права на це ім’я.

​Матвій видав короткий, нервовий смішок.

​— Ти серйозно? Ми щойно одружилися. Ми чоловік і дружина перед законом і моїм батьком. Ти хочеш сказати, що я, твій чоловік, не можу звертатися до тебе так, як мені заманеться?

​— Саме так, — я зробила крок углиб кімнати, але зупинилася на безпечній відстані. — Шлюбний договір і каблучка не дають вам права на близькість, якої немає. Для вас я Анастасія.

​Його обличчя напружилося. Я побачила, як у його погляді спалахнула образа, змішана з роздратуванням.

​— Значить, моєму братові можна називати тебе Асею, а мені — ні? — він зробив крок до мене, але я не відступила, хоча серце готове було вискочити з грудей. — Олексій став тобі таким близьким за тиждень, що він заслужив привілей, а я — ні?

​— Саме так, — відрізала я. — Він бачив у мені людину навіть тоді, коли я була покоївкою. А ви… ви бачили лише річ.

​Матвій набрав повітря в груди, наче збирався вибухнути черговим гнівом, але раптом здувся. Його плечі опустилися. Він подивився на мене так, ніби я була загадкою, яку він не міг розгадати, і яка його неймовірно втомлювала.

​— Гаразд, — процідив він, відвертаючись до вікна. — Нехай буде Анастасія. Мені все одно.

​Він різко розвернувся, схопив зі столу телефон і ключі.

​— Лягай спати, Анастасіє. Я не збираюся ділити з тобою це ліжко сьогодні. Навіть не мрій.

​Він пішов до дверей, його кроки були швидкими і сердитими. Коли двері за ним зачинилися, я безсило опустилася на килим прямо в білій сукні.

​Він пішов. Він не залишиться тут.

​Я закрила обличчя руками, і вперше за весь цей довгий, жахливий день дозволила собі по-справжньому розплакатися. Я перемогла в цій маленькій сутичці за своє ім’я, але війна за моє життя тільки починалася.