Розділ 12. Шлюбний вирок

Музика тиснула на вуха. Кожен крок по білій килимовій доріжці здавався рухом крізь в’язкий кисіль. Я не відчувала ніг, не відчувала ваги сукні — тільки дике, тваринне бажання розвернутися і бігти крізь скляні вітрини готелю «Престиж» геть, у темряву нічного міста. Але поруч ішов Олексій, його рука на моєму лікті була єдиною опорою, яка не давала мені впасти.

​Ми зупинилися біля вівтаря. Олексій мав передати мою руку Матвію. Але він цього не зробив. Він просто відпустив мене, і я залишилася стояти одна перед людиною, яка стала моїм персональним катом.

​Матвій виглядав як зацькований звір, одягнений у дорогий костюм. Його погляд блукав десь над моєю головою, він жодного разу не подивився мені в обличчя через серпанок фати.

​Реєстраторка — жінка з приклеєною професійною посмішкою — почала говорити щось про вічне кохання, підтримку та союз двох сердець. Кожне її слово звучало як знущання, як плювок у душу. Яке кохання? Яка підтримка? Тут була лише угода про купівлю мого мовчання ціною мого життя.

​— Тепер, будь ласка, поверніться обличчям один до одного, — солодко промовила жінка. — Візьміться за руки.

​Матвій неохоче повернувся. Я бачила, як він зціпив зуби. Він простягнув свої руки і накрив мої долоні своїми.

​І в цей момент світ вибухнув.

​Щойно його шкіра торкнулася моєї, у голові наче спалахнула блискавка. Темний номер, запах віскі, важке тіло зверху і ці самі руки — грубі, сильні, болючі, що впивалися в мої плечі, що рвали тканину блузки, що не чули моїх благань. Мені здалося, що я знову там. Що зараз стіни цього залу впадуть і я знову опинюся на тому проклятому дивані.

​Я як обшпарена вирвала свої долоні з його рук. Відсахнулася назад, мало не перечепившись через власний шлейф. Дихання перехопило, а серце забилося десь у самому горлі.

​— Ні… — вирвалося з моїх губ ледь чутно.

​Я почала хитати головою, дивлячись на його пальці так, наче вони були вкриті отрутою. В залі прокотився ледь помітний шепіт. Я відчула на собі важкий погляд Анатолія Григоровича з першого ряду. Він попереджав. Він обіцяв знищити мене, якщо я зірву цей спектакль.

​Реєстраторка на мить розгубилася, але швидко опанувала себе.

​— Гаразд, — тихо промовила вона, намагаючись врятувати ситуацію. — Можна і без рук. Головне — слова вашої обіцянки.

​Матвій стояв нерухомо. Я бачила, як його пальці тремтять, а на шиї б’ється жилка. Він не дивився на мене. Він знову втупився кудись у порожнечу.

​— Повторюйте за мною, — продовжувала жінка. — Я, Матвій, беру тебе, Анастасіє…

​— Я, Матвій, беру тебе, Анастасіє… — його голос був пустим, позбавленим будь-яких емоцій. Він говорив це так, наче читав складний технічний звіт.

​Я повторювала слова автоматично. Мій голос звучав тонко і чужо. «Обіцяю бути поруч… у радості й горі…» Брехня. Суцільна, липка брехня. Для нас обох це була лише формальність, підпис під контрактом, який дозволяв цій сім’ї зберегти обличчя.

​Обмін обручками став черговим випробуванням. Коли він брав мою праву руку, щоб надіти золото на палець, я максимально витягнула руку, намагаючись залишити між нами хоча б кілька сантиметрів простору. Його дотик був швидким, наче він сам боявся обпектися. Я зробила те саме. Я не дивилася йому в очі. Мій погляд був прикутий до другого ґудзика на його білосніжній сорочці. Я вивчала його текстуру, намагаючись не думати про те, що ця людина тепер — мій законний чоловік.

​— Оголошую вас чоловіком та дружиною, — урочисто проголосила реєстраторка. — Наречений може поцілувати наречену.

​Матвій повільно підняв руки. Я відчула, як він відкидає мою фату. Світло ламп засліпило мене, і я мимоволі заплющила очі. Його обличчя наблизилося. Я відчула тепло його шкіри, і моє тіло знову здригнулося від огиди й страху.

​В останню секунду, коли його губи мали торкнутися моїх, я різко відвернула голову. Просто не змогла. Це було вище за мої сили. Його губи замість рота припали до моєї щоки — швидкий, холодний, майже невагомий дотик.

​Він відсторонився миттєво. Я розплющила очі й на секунду зустрілася з ним поглядом. У його блакитних очах не було люті. Там було щось схоже на… сором? Але я не хотіла цього бачити. Я не хотіла нічого від нього, крім того, щоб він зник.

​— Ходімо, — кивнув він у бік виходу.

​Ми розвернулися до залу. Анатолій Григорович ледь помітно кивнув, задоволений тим, що шоу відбулося. Олексій стояв із кам’яним обличчям, його кулаки були стиснуті так, що рукави смокінга натягнулися.

​Ми йшли до виходу під звуки аплодисментів, які здавалися мені шумом осиного гнізда. Я була дружиною Матвія Волошина. Я була власністю цієї родини.

​Позаду залишився вівтар і фальшиві клятви. Попереду був бенкетний зал, де нам доведеться продовжувати цей фарс. Перший танець, тости, посмішки для гостей…

​Але найстрашніше чекало на мене пізніше. Коли вечірка закінчиться, коли гості роз’їдуться, і ми залишимося наодинці в нашому спільному домі. Там, де печатка в паспорті давала йому право на все те, що він уже зробив зі мною одного разу.

​Я міцніше вчепилася в букет білих лілій. Вони вже почали в’янути від тепла моїх рук, і їхній солодкий, нудотний запах тепер асоціювався у мене лише з одним — із моєю власною свободою, яку сьогодні поховали під марші готелю «Престиж».