Розділ 11. Білий саван

Сьогодні я маю стати щасливою нареченою. Принаймні так написано в глянцевих журналах, які стопками лежать у вітальні цього палацу. Але дзеркало в моїй новій гостьовій кімнаті відображало чужу жінку. На мені була сукня, яка коштувала більше, ніж усі гроші, які я могла б заробити за десять років праці покоївкою. Білий шовк холодив шкіру, мереживо тонкою павутиною обплітало плечі, а довга фата закривала обличчя, наче серпанок, що відгороджував мене від реальності.

​Я торкнулася пальцями холодного скла дзеркала. Макіяж зробив мої очі величезними й скляними, зачіска була бездоганною — жодна волосина не вибивалася з ідеальної конструкції. Я була схожа на порцелянову ляльку, яку готували до виставки. Або на покійницю, яку намагалися зробити красивою перед останнім прощанням.

​Минув тиждень. Всього один тиждень від того вечора в кабінеті Анатолія Григоровича. Сім днів, які перевернули мій світ догори дриґом.

​Мене миттєво переселили з крихітної кімнатки для персоналу до розкішної гостьової спальні. Марина Олександрівна більше не давала мені вказівок щодо прибирання — тепер вона заходила лише для того, щоб принести їжу або супроводити мене на чергову примірку. В її очах я бачила суміш жалю та дивного благоговіння. Тепер я не була «Асею, яка добре миє паркет». Я була «Анастасією, нареченою спадкоємця».

​Весь цей тиждень я жила в інформаційному вакуумі. Анатолій Григорович розвинув бурхливу діяльність. Весілля за сім днів — це здавалося неможливим, але для грошей Волошиних не існувало кордонів. Готель «Престиж» — те саме місце, де я померла як людина, — тепер мало стати місцем мого офіційного «воскресіння» як члена родини. Господар дому працював над репутацією з хірургічною точністю: жодних чуток, жодних зайвих свідків. Усе мало виглядати як стрімкий, пристрасний роман.

​Матвія я майже не бачила. Він уникав мене, наче я була хворою на проказу. Наша єдина зустріч відбулася три дні тому, коли нас покликали підписати шлюбний договір. Кабінет Анатолія Григоровича був наповнений запахом дорогого паперу та чорнила. Коли я зайшла, Матвій уже стояв біля столу. Він виглядав жахливо: червоні очі, різкі рухи. Навіть не подивившись у мій бік, він схопив ручку, поставив розмашистий підпис і кинув її на стіл.

​— Сподіваюся, ти задоволена, — кинув він крізь зуби, і навіть не чекаючи, поки я візьму ручку, вилетів з кабінету, грюкнувши дверима так, що папери розлетілися по підлозі.

​Я підписувала документ у повній тиші під наглядом Анатолія Григоровича. Я навіть не читала пунктів. Яка різниця? Моя свобода не має ціни, бо її більше не існує.

​Тільки Олексій залишався для мене якорем у цьому божевіллі. Він іноді заходив до мене. Приносив книги, чай і просто сидів поруч. Він не намагався мене втішити порожніми словами. В його погляді я читала німу обіцянку: «Я поруч. Я не дозволю йому завдати тобі болю знову». Він був єдиним, хто бачив у мені людину, а не стратегічний актив чи прикру помилку.

​Раптом у двері тихо постукали. Я здригнулася, виринаючи зі спогадів.

​— Заходьте, — прошепотіла я.

​Двері прочинилися, і в кімнату зайшов Олексій. На ньому був чорний смокінг, який робив його ще суворішим. Він зупинився біля порогу, оглядаючи мене. Його погляд затримався на моїй фаті, і я побачила, як він зціпив зуби.

​— Асю, пора, — сказав він тихо. Голос його був напруженим. — Машини чекають внизу.

​Я нічого не відповіла. Просто дивилася на нього через тонку сітку фати.

​Олексій підійшов ближче. Його кроки по дорогому килиму були беззвучними. Він зупинився прямо переді мною.

​— Послухай мене, — він понизив голос майже до шепоту. — Ти все ще можеш сказати «ні». Прямо зараз. Батько погрожує, так, але я знайду спосіб вивезти тебе. Я допоможу тобі зникнути. Тобі не обов’язково йти на цей ешафот. Це твій останній шанс.

​Я подивилася на свої руки, обтягнуті тонкими білими рукавичками.

​«Зникнути?» — подумала я. — «Куди? В інше місто, де мене все одно знайде його рука? Чи на вулицю, де я буду вічно оглядатися?»

​Тут, у цьому шлюбі, я отримувала захист. Холодний, жорстокий, але захист. У дитбудинку нас вчили: якщо тобі пропонують дах і їжу — бери і не питай ціну. Моя ціна — моє тіло і моє ім’я.

​— Асю? — він торкнувся мого плеча. — Ти чуєш мене? Просто скажи слово.

​Я повільно підняла голову. Моє мовчання було гучнішим за будь-який крик. Я бачила, як в очах Олексія згасає надія на мій протест. Він зрозумів. Я зламалася раніше, ніж він встиг мене врятувати.

​— Дякую, Олексію, — мій голос звучав чужо, наче механічний. — Але я готова.

​Я розвернулася і, не чекаючи на нього, вийшла з кімнати. Шовк сукні шурхотів по підлозі, наче змія в сухій траві.

​Коридори палацу здавалися нескінченними. Ми спустилися вниз, де чекав чорний лімузин. Поїздка до «Престижу» пройшла в мовчанні. Я дивилася у вікно на місто, яке пролітало повз, і відчувала, як кожна секунда наближає мене до моменту, коли я перестану належати собі навіть формально.

​Готель зустрів нас сліпучим світлом прожекторів та ідеальною чистотою. Все було організовано так, щоб жодна жива душа не запідозрила правди. Закрита вечірка, тільки «свої».

​Ми зайшли через службовий вхід — яка іронія. Ще кілька тижнів тому я входила сюди з надією на роботу, а сьогодні входжу як майбутня господиня цього місця.

​— Будь сильна, — прошепотів Олексій, коли ми зупинилися перед важкими дверима банкетного залу, де мала відбутися церемонія.

​Двері відчинилися. Заграла музика — повільна, урочиста, але для мене вона звучала як похоронний марш. У залі було небагато людей, але всі вони були втіленням розкоші та холоду.

​А в кінці доріжки, біля вівтаря, прикрашеного білими ліліями (квітами, які так часто приносять на могили), стояв він. Матвій. Він не дивився на мене. Його погляд був спрямований кудись у порожнечу. Його плечі були напружені, а пальці нервово стискалися в кулаки.

​Я зробила перший крок. Потім другий. Кожен крок віддавався болем десь у глибині грудей. Фата заважала дихати.