Розділ 9. Тріщини в тиші

Після від’їзду Матвія в будинку запала дивна, майже неприродна тиша. Але для мене ця тиша не була спокоєм — вона була натягнутою струною, яка могла лопнути будь-якої миті. Я працювала як заведена машина. Чистила, мила, прасувала. Кожен рух був відточений до автоматизму, бо тільки так я могла змусити свій мозок не прокручувати знову і знову той погляд Матвія — суміш презирства і люті.

​Я бачила, що Анатолій Григорович спостерігає за мною. Не прямо, а якось побіжно, але я відчувала цей важкий, оцінюючий погляд щоразу, коли ми опинялися в одній кімнаті. Він не вигнав мене, але й не повірив до кінця. Чоловік такого рівня не звик вірити на слово, особливо покоївці, яка звинувачує його сина в чомусь настільки жахливому.

​Що він зробить, коли з’ясує правду? Адже камери в «Престижі», записи на ресепшені, свідчення того хлопця, який привів мене в номер… усе це можна перевірити. І тоді він зрозуміє: я не брехала. Але чи стане йому легше від цього? Волошини тримають цей готель. Це їхня імперія, їхнє ім’я. Репутація для таких людей — дорожча за життя. Якщо випливе, що спадкоємець «Престижу» — ґвалтівник, який не розрізняє співбесіду від ескорту… це зруйнує все.

​Куди мені йти, якщо він вирішить просто «прибрати» проблему, виставивши мене на вулицю без права на роботу? У мене немає нікого. Дитячий будинок навчив мене, що світ — це джунглі, де слабких з’їдають першими. Вулиця — мій єдиний варіант. І ця думка пекла мене зсередини сильніше, ніж спогади про ту ніч.

​Увечері, коли сонце вже давно сховалося за верхівками сосен, а весь персонал розійшовся по своїх кімнатах, я сиділа на кухні. Я не могла спати. Шлунок зводило від голоду, але не від справжнього, а від того, що виникає через нерви. Я просто заїдала свій стрес шматком хліба, дивлячись у вікно на порожній двір.

​Раптом двері кухні тихо прочинилися. Від несподіванки я ледь не поперхнулася, підхопившись на місці. Хліб випав з рук на стіл.

​— Знову я вас налякав, — пролунав спокійний, трохи втомлений голос Олексія. — Вибачте, Асю. Здається, мені варто дзвонити в дзвоник перед тим, як заходити до власної кухні.

​Я притиснула долоню до грудей, намагаючись втихомирити шалене серцебиття. Олексій виглядав втомленим. Під очима залягли тіні, сорочка була розстебнута біля коміра.

​— Доброго вечора… — ледь чутно відповіла я. — Я думала, всі вже сплять. Я зараз піду…

​— Не йдіть, — він жестом зупинив мене. — Можна я сяду з вами і зроблю собі кави? Хоча вже майже північ, але мені ще треба попрацювати.

​Я кивнула, опускаючи погляд.

​— Це ваш дім, Олексію Анатолійовичу. Ви можете робити все, що хочете. Вам не треба питати мого дозволу.

​Він підійшов до кавомашини, і за хвилину кухню наповнив аромат зерен.

​— Знову ви за своє, — тихо сказав він, не повертаючись. — Я вже казав: якщо вам щось не подобається, ви повинні про це говорити. Навіть мені. Мовчання — це не завжди золото, Асю. Іноді це просто клітка.

​Він сів навпроти мене, тримаючи в руках велику керамічну чашку. Тепле світло лампи над столом робило його обличчя менш суворим. Кілька хвилин ми сиділи в тиші, яку порушувало лише цокання годинника.

​— Матвій приїхав у готель сьогодні вдень, — раптом почав він, дивлячись на пару, що піднімалася над кавою. — Він був сам не свій. Розгніваний, роздратований. Він розповів мені свою версію того, що сталося.

​Я відчула, як усередині все стислося в крижаний вузол. Ось воно. Зараз він скаже, щоб я збирала речі.

​— І що він сказав? — я змусила себе подивитися йому в очі. — Що я прийшла за грошима? Що я — подарунок, який виявився бракованим?

​Олексій зітхнув і зробив ковток кави.

​— Він сказав багато дурниць. Матвій звик, що світ обертається навколо нього. Він не злий за своєю суттю, але він… безвідповідальний мажор, який ніколи не чув слова «ні». Я чув його версію. Тепер я хочу почути вашу. По-справжньому. Без свідків і без батька.

​Я нервово зім’яла край фартуха.

​— Ви почуєте те саме, що я говорила вранці. Я не та, за кого він мене прийняв. Я закінчила коледж, мені потрібна була робота. Я прийшла в «Престиж» за оголошенням. Мене просто завели не туди… чи навмисно підставили, я не знаю. А далі… далі він просто не слухав. Йому було все одно, хто я і що я кажу.

​Мій голос здригнувся, і я замовкла, боячись розплакатися. Олексій дивився на мене дуже довго. У його погляді не було тієї зверхності, яка була в Матвія. Тільки глибокий роздум.

​— Знаєте, Асю, — повільно промовив він. — Матвій справді може накоїти справ. Конкретно накоїти. Він бачить те, що хоче бачити. Але я дивлюся на вас і розумію… ви не схожі на ескортницю. Ви взагалі не схожі на людину, яка вміє брехати задля вигоди. У ваших очах занадто багато справжнього болю.

​Я затамувала подих. Він мені вірить?

​— Я вірю вам, — підтвердив він мої думки, і я відчула, як з плечей зсувається величезна брила. — І я обіцяю, що розберуся в тому, що сталося в готелі. Батько вже почав внутрішню перевірку, але я зроблю свою. Якщо ви кажете правду — а я впевнений, що так і є — Матвій буде відповідати за свої вчинки. По-дорослому.

​— Навіщо ви це робите? — запитала я, дивуючись власній сміливості. — Він ваш брат. Я — ніхто.

​Олексій поставив чашку на стіл і ледь помітно посміхнувся.

​— Тому що бути Волошиним — це не тільки мати багато грошей. Це ще й мати совість. Принаймні, я хочу в це вірити. Йдіть відпочивати, Асю. Завтра буде важкий день.

​Я встала, відчуваючи дивну легкість. Коли я вже була біля дверей, він знову мене покликав.

​— Асю?

​— Так?

​— Не бійтеся. У цьому домі я не дозволю нікому вас образити. Навіть власному брату.

​Я вийшла з кухні, відчуваючи, як по щоках все-таки котяться сльози. Вперше в житті хтось став на мій бік. Хтось сильний. Хтось, хто не мав би цього робити. Але в глибині душі я розуміла: правда Олексія може стати початком війни в цій родині. І я була в самому її епіцентрі.