Розділ 7. Обличчя мого пекла

Ранок почався зі звичної рутини. Я вже встигла випити кави на кухні разом із кухаркою, яка виявилася мовчазною жінкою, і взялася до роботи. Марина Олександрівна доручила мені велику вітальню. Це було серце будинку — величезний простір із каміном, білосніжними диванами та скляними столиками, на яких кожен відбиток пальця виглядав як злочин.

​Я намагалася зосередитися на роботі. Переставляла кришталеві вази, акуратно складала журнали на стелажі, намагаючись не думати ні про що, крім чистоти. Світло з високих вікон заливало кімнату, і на мить мені здалося, що життя справді може бути спокійним. Що той жах у готелі був лише страшним сном, який розчинився в ранковому тумані за містом.

​Я нахилилася над низьким кавовим столиком, ретельно витираючи скляну поверхню. Уся моя увага була зосереджена на ідеальній чистоті, коли тишу вітальні розірвав чоловічий голос.

​— Ого, яка гарна дупа… — пролунало ліниво, з відвертим нахабством. — Марина почала підбирати персонал за новими критеріями?

​Цей голос…

​Він пройшов крізь мене, наче електричний розряд. Холодний, липкий страх миттєво паралізував легені. Я завмерла, не в змозі випрямитися. Це був він. Той самий тембр, ті самі інтонації людини, яка звикла володіти всім, на що впаде її погляд.

​Я повільно, наче через силу, розігнулася і повернулася. Світ навколо хитнувся.

​Біля входу у вітальню, притулившись плечем до одвірка, стояв він. У домашніх штанах і футболці, що облягала його м'язисте тіло. Його голубі очі спочатку ковзнули по моїй фігурі з тим самим масним блиском, який я бачила в готелі, але коли його погляд зупинився на моєму обличчі, він на мить заціпенів.

​Мої очі розширилися, серце почало гупати об ребра так сильно, що, здавалося, він має це чути. Я вчепилася в серветку для пилу так міцно, що побіліли кісточки пальців.

​— Ти? — його здивування тривало лише секунду, після чого обличчя скривилося в гримасі роздратування та зневаги.

​Він зробив кілька кроків у мій бік. Не надто близько, але достатньо, щоб я знову відчула себе загнаною у кут.

​— Якого біса ти тут робиш? — просичав він, мружачись. — Тобі що, мало заплатили? Вирішила пробратися в дім, щоб вибити ще трохи грошей?

​Я відкрила рот, але звуки не виходили. Горло наче забило попелом.

​— Слухай сюди, «подаруночок», — хлопець зробив ще крок, і я мимоволі відсахнулася, ледь не перекинувши вазу. — Ти погано відпрацювала той вечір. Навіть не думай про якусь премію. Про те, що ти там лепетала, ніби це помилка, що я не так все зрозумів — теж забудь. За акторську майстерність тобі ніхто не доплатить. Тож вали звідси, поки я не викликав охорону. Тут тобі не готель, тут пристойний дім.

​Його слова били болючіше за ляпаси. Він говорив зі мною як із брудом під ногами. Для нього я все ще була тією дівчиною за викликом, яку йому принесли «друзі».

​— Дивись, навіть у форму вдяглася, — він окинув мою сукню глузливим поглядом. — Це не секонд-хенд, звичайно, але на тебе навіть це не діє. Твоя ціна не зросте. Хто тебе сюди впустив? Льоха? Мій брат, звісно, добрий, але він не настільки дурень, щоб тягнути повій у сімейне гніздо. Чи батько?

​Він раптом розреготався, але в цьому сміху не було ні краплі радості.

​— Якщо це вони тебе найняли, то вони повинні знати правду. Що ти ні риба ні м’ясо в ліжку. Що з тобою нудно так, що хочеться заснути прямо в процесі. Йди геть, поки я не розповів їм усе в деталях.

​Сльози обпікали очі, але я не дозволила їм витекти. Не перед ним. Тільки не перед ним. Усередині мене все кричало від несправедливості. Я — не та, ким він мене вважає. Я ніколи не була нею!

​— Я… — голос з'явився раптово, хрипкий і тремтячий. — Я не повія.

​— О, знову ця пісня? — він закотив очі. — Досить грати, лялько. Ти прийшла в номер 69 за викликом. Крапка.

​— Я прийшла на співбесду! — вигукнула я, і мій голос нарешті зміцнів від відчаю. — Я працюю тут покоївкою. Мене найняла Марина Олександрівна. Офіційно!

​Хлопець завмер, а потім знову засміявся, цього разу ще голосніше.

​— Покоївка? Марина Олександрівна найняла ескортницю прибирати в нашому домі? Оце так номер! — він витер сльозу від сміху. — Мабуть, у тебе дуже переконливе резюме. Чи ти показала їй свої особливі навички?

​Я стояла перед ним, відчуваючи, як моє життя остаточно руйнується. Я знайшла притулок, знайшла роботу, яку хотіла зберегти, а тепер цей чоловік — мій кат із минулого — збирається знищити все одним своїм словом.

​— Благаю… — почала я, але вчасно зупинилася. Просити його про щось було марно. — Я просто роблю свою роботу. Я не знала, що це ваш будинок.

​— Звичайно, не знала, — вигукнув він, роблячи загрозливий жест рукою. — Ви всі так кажете. Ти — випадкова помилка в моєму житті, і я не терпітиму помилки у себе під носом. Збирай свої манатки і зникай, поки я не став по-справжньому злим.

​Я хотіла щось відповісти, хотіла закричати, що він не має права так зі мною поводитися, але слова застрягли в горлі.

​У цю мить важкі дубові двері кабінету, що виходили прямо у вітальню, відчинилися з сухим скрипом.

​— Що тут за галас, Матвію? — пролунав глибокий, владний голос, від якого в кімнаті миттєво похолоднішало.

​Я обернулася. На порозі стояв високий чоловік із сивиною на скронях і поглядом, який, здавалося, бачив людей наскрізь. Анатолій Григорович Волошин. Господар цього палацу.

​Матвій різко замовк, але його обличчя все ще палало від роздратування. А я відчула, як земля остаточно йде з-під ніг. Це був кінець. Зараз усе випливе назовні.